Тільки ти краще все одно не пропадай

ДИМ

– Ти на мене сердишся через батька? –  спитала мамуся після того, як ми закінчили з йогою і можна було уже не рахувати вдихи й видихи. 

Я спочатку не хотів говорити, бо вона одразу відкрила свій ноут.  От нащо питати, якщо не збираєшся слухати?

Тільки потім сам додумався, що вона має все записати. Мама складала нашу історію, як пазли, якими бавиться моя бабуся. 

А, забув. Я у дідуся з бабусею тепер часто буваю. У тих, що татові тато й мама. А в маминих не часто, вони далеко живуть. І там не цікаво, теж місто. Смішна назва Мадрид, хіба ні?

Тато у вихідні возить мене до своїх на дачу. Там є такий шланг, що можна обливатися, і черешні уже доспіли. А коней все одно нема.

Дідусь недавно сказав, що і не повертався б в Київ. А я признався, що знаю – у них колись був дім в селі, такий, як мама хотіла продати гадині. Тільки не продала, і грошей не отримала. Так що він все одно її. Тільки вона там жити не хоче, там інет погано ловить, комарі й погані спогади. 

Бабуся тоді відвернулася, а дід зітхнув разом зі мною. Нам усім прикро, що мама з татом помирилися, але так, як раніше, уже не буде.

– Розбите можна склеїти. – сказала бабуся, коли я спитав, чому все так. – Склеїти не дуже важко. Тільки все одно буде видно, що воно не ціле, а тримається лише на клеї. 

Подумаєш! Я поліз в телефон і знайшов.

– От, дивись, ба. Старе розбите лагодять.Золотом склеюють, і воно стає  ще красивіше.

– І золотом не все можна склеїти. – оце так загадав мені дід загадку. – Не сумуй. Все ж гарно закінчилося. Люди різні. Я от хочу свій дім в селі й можу купити, але не роблю цього. А твоя мама не хоче. Тож якщо нас  посели разом, комусь буде погано. А якщо жити де кожен хоче і як хоче, то ніхто і не посвариться. А твоя мати не хоче, бува, продати той будиночок?

– Вона не знає. Їй згадувати страшно, як вона там  рятувалася від татової дівки.

– Я навіть не знаю, Димчику, чи можна дітям говорити такі слова, Мені сумно від тебе таке чути. – і бабуся не бреше, їй справді сумно, а чого? Я ж не сказав пляж.

– То ти, ба, ще не чула, які слова про неї казав тато. А я чув – з бібліотеки все чути, що кажуть на кухні.

– Ти ще й підслуховуєш. – сплеснула руками бабуся. Точно як наша вчиха. Тато каже, вона і була колись вчителькою в його школі. Такою суворою, аж страх. 

– А твоя няня що на це каже? – примружився дідусь.

– Вона каже, що шпигунам не можна сподіватись лише на вентиляцію. Треба жучків. Ну це такі малі штуки, через них в інтернеті все видно й у вухах чути.

Бабуся зробила круглі очі, а дід так сміявся, що вона його вигнала з веранди рушником. 

– Ти сумуєш за нянею? – спитав дід, коли відсміявся.

–  Чого це? Я в понеділок уже вдома буду. Їй з мамою треба від мене відпочити. Я за білками сумую. Кіра обіцяла їх годувати, тільки ж то не те саме, як я їх годую. А ви купіть у мами той дім, їй гроші треба на власну агенцію. І заведіть конячку. Я буду корів пасти, як тато. Буду ковбой.  

– Зараз нема кого пасти. Корови в стійлах все життя або за загорожами. –  дід зморщився, наче йому десь боліло. –  А конячку, як хочеш, запросто купимо, ковбою без коня нікуди.

– Ну насправді я ще не знаю, буду ковбоєм чи шпигуном. Але конячку хочу. І ще там можна гратися –  стрибати в підвал і там ховатися. А потім вискакувати й бандитів з двох рук…

Під вечір навіть дід зізнався, що няні точно треба від мене відпочивати. Бо у них з бабусею уже голова обертом і зламані всі шаблони. Але щоб я на наступний вихідний обов’язково приїздив.

– І от чого він? Я не ламав ніяких шаблонів. Тільки один глечик розбив, мам, чесно.

– То був жарт. Але я можу записати, що ти на мене за тата не сердишся і вигідно прилаштував непотрібне майно?

– Ага. 

– Татів син. Хазяйська дитина.

Я відчув, що мама з мене кепкує, але не зрозумів в чому. І хотів сказати, що ніколи на неї не серджуся. Нехай сміється, тільки не пропадає. І що я навіть за Швабру не серджуся. 

Але не сказав. Це було б… незручно? Не треба лізти в особисте –  отак Кіра про таке каже. 

– Не лізь в особисте. – повторив я за нею замість  відповіді. – Чого просто не спитати, чому я тобі не розказую, де був тої ночі?

Мама пирхнула, як одна моя однокласниця. Та сміється, що їй не скажи.

– Ти не мій чоловік, щоб я мала право знати, де ти був тої ночі. Ти мій син. І можеш говорити, можеш не говорити. Мені цікава відповідь, тільки ще більше я хочу знати, чому ти не хочеш розказати про це.

– Бо тато сказав тебе не хвилювати. Якщо ти пообіцяєш не хвилюватися, я тобі розкажу. Тільки не пий багато пігулок від хвилювання і нікому не кажи, як  я протупив.

– Ти? – у мами очі зробилися круглі й великі. – Не вірю. 

– Я і сам не вірю. Але вона мене розбудила, я прокинувся, бо телефон деренчав на безгучному, і воно віддавалося в тумбочці. 

Я схопив, натиснув, а вона одразу спитала, чи хочу я врятувати Кіру.

– Що треба робити? – спитав я.

– Взяти в аптечці заспокійливі таблетки й проковтнути скільки там є, щоб не нервувати. А то нічого не вийде.

Ти спала. Я тебе не будив, бо лікар сказав тебе не хвилювати. А тато заборонив згадувати Кіру. Я пішов на кухню, відкрив холодильник. Аптечка була там, та я не знав, які пігулки заспокійливі. Жаба сказала назви, і одна підійшла. Я висипав в руку і все запив водою. Вон сказала гарно розжувати, тільки я уже проковтнув. 

– Кіра напилася, билася і втратила свідомість. – сказала дівка. – Крім тебе не зможе ні з ким поїхати в лікарню. 

– Вона не помре?

– Звідки мені знати, чи ти встигнеш? Не можна баритися. Тихо вийди. Я тебе чекаю під під’їздом.

Я вийшов навшпиньки. Вона була на таксі, чекала мене під парадним. Сказала мовчати, щоб водій не підслухав, як Кіра осоромилася. Натягла мені капюшон мало не на очі.  Далі пам'ятаю тільки, як прокинувся в лікарні. Тато мене забрав. сказав, що з Кірою все уже в порядку і відвіз додому. Сказав, щоб я тебе… Ти чого? Я знаю, що не можна сідати в машину до незнайомих. Тільки ж дівка була трохи знайома. Я більше так не помилюся, мам. Чесно. Не плач. І ти тепер знаєш, що я тупий.