Тому що вона така ж затята акуратистка, як і малий

МАЛЬБОРО

– Навіть тоді, коли одружиться і народить дитину, це її дім по справедливості. Місця вистачить. І ще верхній поверх можна зробити. Я дізнавалася недавно, нічого неможливого. – заявила  Світлана тим незалежним тоном, який мене раніше так бісив, а тепер лише викликав посмішку. – Кіра піде звідси лише якщо сама схоче і їй буде, куди йти. За все треба платити. І не лише грішми. Якби не вона, сам розумієш...

– Ти зараз так кажеш. Потім відійдеш від стресу, закохаєшся, заміж вийдеш. І будеш думати, що тут красива дівчина, молодша за тебе. Але почув тебе. Теж думаю –  зараз вам втрьох буде краще. А про відпустку все ж подумай.

– Отримаю гонорар, і поїдемо. Втрьох. Без тебе.

– І ти будеш настроювати її проти мене?

– Тату, мам, ви що? – озвався Дим, що до цього сидів тихо, як мишеня. – Кіра проти тебе не настроєна. Чого ви знову сваритеся? Так добре було.

– І буде добре, малий. Ми з мамою раніше посварилися. А тепер помирилися і знов друзі. Друзі іноді сперечаються. Але все одно дружать. Це було непедагогічно? –  спитав Світлану.

–  Мабуть. Зате все чесно. Несіть сюди мій ноут. Треба все зібрати докупи. І зі слідчим переговорити. 

– На всяк випадок. – сказав я, подавши їй ноут. –  Раптом я не пояснив. Вибач мені. То я в усьому винний. Якби ти не переїхала сюди...

– Кіра каже, що не можна звинувачувати жертву. То та дівка винна. Ти її кинув? – вимогливо перепитав малий.

– Ага.

– Тоді добре. Я тобі принесу їсти, мам. Тобі треба гарно їсти, а то не одужаєш.

– Я не хвора. Просто стомилася. Але неси. І ми з тобою навпіл все з’їмо.

– Стомлені їдуть у відпустку. От скоро вересень. І потім осінь. Дощ, зима, сніг. – зробив я ще одну спробу.

– А потім весна. –  посміхнулася Світлана. – Ти теж стомився. Ми поїдемо, і дуже скоро. Тільки я хочу знайти гроші Кіри. Нічого, крім них, їй повернути неможливо. Ні дитинства, ні батьківської любові, ні дівчачих забаганок, сукенок, закоханостей, капризів... То хоч гроші. І не заважай мені. Я маю поговорити зі слідчим.

От же ж.

Чого я був проти? Тепер і не згадаю. Може того, що я і сам можу віддати стільки ж грошей Кірі, причому одразу. Але стримався. Бо якщо у Світлани це як малювання у Кіри? Тоді не можна заважати. Хоча б цього я навчився.

Тому мовчки  приніс Світлані тацю з їжею. І ми з Димом вийшли на кухню.

– На кухні раніше їла прислуга. – сказав він десь почуте.

– Ну тоді пішли на балкон. – непедагогічно вирішила Кіра. – Щоб ти відчув себе паничем.

Чого ми засміялися, що вона сказала смішного? Але в мене наче гора з плечей звалилася.

На балконі було жаркувато, але все одно непогано.

– Якщо ми тихо посидимо, може білочка принесе щось. – прошепотів малий.

Ми застигли й довго так сиділи. Бо по дереві навпроти справді бігала білка. Але горіх вона нам не принесла. Знайшла якусь щілину в дубі й запхала здобич туди.

– От жадюга. –  сказав я. – Їй весь час дають горіхи, а вона не ділиться.

– Зате весною на дубі виросте ліщина. –  посміхнулася Кіра. – От сміху буде.

– Вона його зимою з’їсть. І їй не буде холодно. Ти сам жадюга. – показав мені язика Дим.

– Ну горіх не мій. То ти хотів, щоб вона його тобі віддала.

– Вона і принесе, коли ніхто не бачитиме. – впевнено сказав Дим.

– Може. – Згодився я. І подумав, що всі діти рано чи пізно дізнаються, що Санти не існує. А малий ще й в білочках розчарується. Але нехай не зараз. Досить з нього розчарувань. 

– Ми підемо в парк, малий. І Мальборо з нами піде. І щось мені підказує, що Світлана може і не скаже, але не буде проти, якщо ви щодня там будете бачитись.

Дим серйозно кивнув.

– Вони помирилися. І він вигнав ту дівку. А мама більше не друг Швабрі. 

Він помахав рукою, наче попрощався з двома ненависними, але переможеними ворогами. І перекинув склянку. Чаю там уже майже не залишалося.  Але все одно щось витекло.

– Сиди. Ти не прислуга. –  сказав я Кірі, коли вона потяглася за серветками, щоб витерти.

– Отак воно. –  глибокодумно промовила Кіра. – Раз не прислуга, сиди у свинюшнику. Бо прислуги нема, щоб витерла. Але малий уже взявся за серветку.

Кіра глянула, як Дим витирає зі столика, потім на мене і почервоніла. – А я все ж хочу дізнатися про все, що з нами усіма було. З самого початку.

– Тоді ти маєш розказати, як Жанна тебе заманила до себе.

– Та якби ж то. – вона ще більше почервоніла і стала водити пальцем по невміло протертій стільниці зі слідами розлитого чаю. Й за мить то була уже не пляма, а білка. І у неї був горіх.

– Все ж принесла.  – засміявся Дим.

– І все ж, як, Холмсе? –  не вгавав я.

– Я скажу Світлані. Щоб вона все зібрала докупи. І тоді ми дізнаємося, як воно між собою пов’язане.

– Тільки твої гроші не зійшлися. – згадав Дим. – І це добре. Ти тепер від нас нікуди не підеш.

– Егоїсти ти .малий. – зітхнув я. –  І ще не вечір. Сидоренко дотисне ту жінку. Він аж сам не свій, не любить видно, коли його злодії обігрують.

І гроші дійсно знайшлися. Але Сидоренко тут не при ділах. Допомогла до речі Світлана. Тому що вона така ж затята акуратистка, як і малий.

Але спочатку знайшлися гроші, які дуже хитро ховала чорна рієлторка, як її назвав Світлана у своєму хітовому репортажі. І ці гроші б ніколи не знайшлися, якби ця хитра і безжальна жінка хоч трохи знала Світлану. І якби дві родички діяли скоординованіше. 

Он воно як. Мальборо вперше виявив повагу до того, що важливо для Світлани, Кіра відчула себе частиною сім'ї. І от дивина. невже Жанна і рієлторка не спільники? То в них сімейне щось – хапати все, що хочеться, але належить іншим? 

Ну і звісно, чи Мальборо тепер насмілиться освідчитись Кірі? Вона ніби закрилася від нього, хоч тримається привітно.