Не пообіцяю. Вибач.

МАЛЬБОРО

–  Ти не мав права її проганяти. Вона офіційно працює нянею і тут прописана. Зараз же поверни її.

Світлана була не просто сердита. Здавалося, зараз полізе у бійку зі мною. Дим тільки коротко кивнув.

– Я тут. – озвалася Кіра, виходячи у мене з-за спини. – Зараз приготую поїсти.

– Не треба. Ти няня, а не прислуга. Я вже злякалася, що ти на вокзалі ночуєш. – з полегшено видихнула Світлана.

– Ой, ніби то щось важке – омлет зробити. Чи вам вівсянку або ще щось? І більше нікому приготувати. Вам лікар сказав відпочивати.

Кіра явно почувалася некомфортно. І була у своєму старому сарафані та кедах, що знали набагато кращі часи.  І навідріз відмовлялася брати в мене гроші на одяг або за роботку нянею. Вона немов чекала вироку від Світлани.  І явно не розраховувала на м'який присуд. Через те, що учворив Дим.

А Світлана явно цього не розуміла. Бо не пережила з нами ті часи, коли життя кожного висіло на волосинці й залежало від кожного з нас. Вона була щиро вдячна Кірі, і хто б не був? 

– Я на рік вперед навідпочивалася. – відмахнулася Світлана. – Ви б знали, що мені снилося. А краще не знати. Наче мене твоя Жанна запхала у якесь провалля – вона гостро глянула на мене. – Чомусь на старій бабусиній дачі. Огидний сон, просто жах. Ніби я цілу вічність балансувала над прірвою і намагалася вивільнитись. І не могла, хоч дотяглася до горла тої дівки. Як давно й хотіла. Але соромилася того. що роблю. Бо я не базарна баба. І битися через чоловіка... то кринж.

– От воно, здійснення бажань уві сні. Фройд би плакав, як то кажуть. –  подумалося мені.

– Лікар сказав, вам треба позитивні емоції й родинне тепло. –  обережно почала Кіра. 

– То був не сон, мам. – радісно підхопив Дим. – Ми змусили Швабру привести нас в той дім. І знайшли тебе. Правда ми молодці?

– Змусили... Я що….

Світлана схопилася за голову. Стисла її долонями, заплющила очі. Видихнула. Помовчала. Ще раз видихнула. І заплакала.

Ну ясно ж, що тепер точно згадала все.

Тільки я не знав, що вона оплакує – наш шлюб чи те, що так і не перемогла Жанну. 

Запала мовчанка.

Кіра вийшла з кімнати, мені здалося, її очі теж на мокрому місці. Скоріш за все здалося. Ця дівчина не вміє плакати. Відучило життя.  

Майже одразу з кухні почувся плюскіт води.

А Дим нікуди не йшов і весь час обіймав Світлану. Явно не скоро наважиться відійти від неї далеко. Але не втішав і взагалі мовчав, що для нього зовсім не звично. Бо я ж просив маму не лякати. І розказати про Жанну і Швабру пізніше.

Та що візьмеш з дитини, він і так настраждався.

Світлана відкинула з щоки пасмо потемнілого від сліз волосся і суворо подивилася на мене.

– Що ти казав про таблетки, і чому Дим спав так, що його будили в лікарні?

Тепер вже і я не втримався, бо чого вже далі тягти?

– Я теж так спав, що ледве добудилися. Дим врятував і мене. Він у нас герой. То якісь метали, лікар мені сказав. Але тепер все в порядку. Тільки треба буде розказати слідчому. Двох гадин зловили. Жанну і рієлторку. І від тебе треба свідчення. Бо грошей, які віддавали жертви отруєнь, так і не знайшли. Кіра не хоче питати. А я спитаю. Їй тут можна ще пожити? Бо ж поки що вона без копійки.

– Можна? –  Світлана подивилася на мене. як на ненормального. – Та вона ж няня. Як я без неї обійдуся? У мене ще розслідування не завершене. І я щось знаю до речі. Важливе. Це ж хіт. Репортерка з центру подій. Космічні суми й смерть з мить до ... –  вона замовкла. Видно згадала, що я ніколи не хотів слухати про її роботу. – Не суть. Дим, а мій ноут пропав?

– Ні. Швабра хотіла забрати. А ми з Кірою не дали.

Я один помітив, що Світлана більше не проти, щоб її начальницю звали Шваброю? Ага. Вона не з тих, хто вибачає фальшивим друзям. А значить і мені.

Що ж.

Я почав зворотний відлік. 

– Мальборо, знаєш?

– Що?

– Ти ж в курсі про постанову суду. Я тобі вдячна, але.

– Я тобі теж вдячний. За чесність і за все. Якби не цей випадок, так і ходив би з кашею в голові. На всяк випадок – я подав на розлучення з Жанною, ще кілька днів тому. До всієї отої катавасії. В РАГС.  Нас одразу й розвели. Бо нема спільно нажитого. І нічого спільного теж нема. 

– Синку, принеси мамі водички з кухні. –  попросила Світлана дуже спокійно.

– Не хочу. – сказав малий і взяв мене за руку. – Ти ж не візьмеш його до нас, я вгадав? Інакше мене б не відсилала мене з кімнати.

– І в кого це мій син такий розумний? – скуйовдила Світлана його волосся, таке схоже на її. Та він взагалі весь в неї. І то на краще. А то б виріс ще один мудак.

– Я весь в тата мам. І в тебе. І нікуди не піду. Я уже дорослий.

– Ну може так і краще. –  кивнула Світлана. – Я не маю наміру повертати старе, Мальборо. Коли воно отак згадується одночасно, добре видно, що одразу все було не так. І з тобою, і взагалі.  Я може подорослішала. А може постаріла. І мені зараз не до кохань-страждань. Пусто в тому місці, де жило моє кохання. – вона показала на горло чомусь, а не на серце.

– То ти втомилася. Воно пройде. – я спробував говорити бадьорим голосом, але вийшло не дуже. – І я теж не збираюся нічого повертати з того, що закінчилося. Але ж ми тепер не вороги. Стільки всього сталося, здуріти можна. Може нам усім треба у відпустку? Я вас повезу.  А то не сім’я, а якийсь лазарет. Тільки я… ну розумієш, Кіра, ти…

Світлана похитала головою точно як та бабуся на сходах.

– Мальборо, горбатого могила виправить. Я тільки хотіла тебе просити не дивитись так на нашу няню. Вона через таке пройшла, що й уявити страшно. І  боїться чоловіків. Навіть близько не підходь.

– А ти що можеш для неї зробити – не виписувати, і нехай живе на пташиних правах? Це по-твоєму чесно?

– Чесніше чесного. Я не можу втратити цю няню. Ти сам чув, що вона зробила для мене і для малого. І не смій до неї підкочувати. Це підло. Вона може повірити. Досить з неї негативного досвіду. Пообіцяй, інакше…