Хто що пам’ятав, хто забув, а хто і не знав.

МАЛЬБОРО

На щастя вночі проїхати по Києву ще можна досить швидко. І через чверть години я уже зупинив машину  на в’їзді у двір будинку, де Жанна учворила оце незрозуміле й страшне. Мимоволі задрав голову і подивився на балкон.  Він був на передостанньому поверсі. І драбина…

Вона вела не тільки вниз!

Ледве задушив в собі потяг видряпатись на дах просто по ній. І піднявся сходами, бо ліфт досі не працював. Квартира Жанни все ще була прочинена. І звідти долинало розмірене бубоніння. Сидоренко вів розмови, замість шукати Кіру!

Я піднявся вище. Ух. На дверях, що вели на дах, висів амбарний замок.

Довелося спуститися до консьєржки й значуще пограти бровами. 

– Оперативні дії. –  коротко кинув їй.  

Консьєржка так само з розумінням кивнула.

– Треба ключ від горища. – повідомив, ніби велику таємницю.

Жінка сягнула рукою до шухляди столу, не зводячи з мене погляду. Навпомацки знайшла ключ і простягла його мені, горда причетністю до важливого розслідування. 

Я коротко кинув і побіг нагору.  Серце мало не вискакувало з грудей. Від здогаду чи стресу – не суть. Бо серце мало не розірвалося і повітря застрягло в горлі, коли я відкинув люк і побачив там Кіру. 

Вона горілиць лежала на долівці, а її широко розплющені очі невидюче дивилися вгору. В якусь точку, невидиму прости смертним, поки що живим.

Я вкляк біля неї. Все моє життя, яке тільки що нарешті отримало сенс і центр тяжіння, осипалося разом зі мною. Слів, думок і надії не залишилося.

Крім одної. Він же казав, що Кіра в безпеці.

Треба викликати швидку. 

Швидку? 

Куди тепер спішити.

Треба піти й придушити Жанну. І кинути її під ноги цій дівчині. І підпалити тут все. Так ховали відьом і вікінгів.  І мене так треба поховати. Або розстріляти. За те, що все це передчував, але відпустив її одну. Бо несучасно і нечемно утримувати жінку проти волі. 

Підпалю все, щоб разом. 

Ні. 

Тут їй не місце. Не в цій пилюці.  

Якщо є бог, як він таке допускає? Голодна все життя, одинока, заступитись нікому. Мало не вбили, ледве вижила – і от добили. За що їй це! 

Може хтось забрав собі її удачу, а їй залишив своє горе?

Який ще хто, я і забрав. Тут мав лежати я. 

Бо я везунчик. Батьки живі, люблять мене не уявляю за що, син у мене такий, аж сам собі заздрю. Нічим не хворів, жодної аварії або хоч великих збитків. Всіх проблем в житті – неправильно одружився два рази підряд і не люблю признаватись, що з села. Бо всі мої нещастя дісталися їй. А мені її щастя.

От навіть зустрілися, мав би віддати чуже щастя, забрати належне мені. А замість цього відпустив.

І тут її вбили. Вон майже втекла. Але отой метил...

Що ж, заллю Жанні в горлянку. Такі потвори не мають права на життя.

Я підняв холодне тіло Кіри на руках поніс вниз. Щоб показати Жанні, за що вона зараз здохне. 

Коли простяг руку, щоб відкрити двері ширше, повіяло перегаром. Кіра кліпнула очима, тяжко зітхнула і знов їх заплющила. 

– Ттитт? Вона незнйєє, аййяяя знаю.Шкда, щцесон. Ттти теплй. 

Я сів просто на холодну плитку перед дверима. Двері навпроти прочинилися, ніби там тільки того й чекали. 

З них вийшла сухенька і навіть на вигляд вредна старушня і глянула на нас із Кірою поверх окулярів.

– Я поскаржуся. І поліцію викличу нарешті. Так сподівалася, що сусіди тепер будуть інтелігентні. Корвалолу накапають, швидку викличуть, як мене знов прихватить. А ви всю ніч швендяєте туди сюди. Не знаєте, як літні люди погано сплять?

Кіра поворушилася і промимрила, що їй дуже прикро,  але нічого уже не робиш. Їй не можна пити, а тепер все пропало.

– Ну як так можна? – обурилася старушня. – Чого пропало? Діло молоде. Я зараз.

Вона рушила до себе у квартиру, ляскаючи капцями. Коротко дзенькнув ланцюжок і за хвилину дзенькнув знову. В руках, схожих на пташині лапки, старушня  тримала склянку.

Кіра аж скинулася й затулила рота обома руками.

– Треба було затуляти, коли горілку пробувала. А це вода з нашатиркою. Випий одним духом. Може знудить. І одразу стане легше. Покійний чоловік тільки так і рятувався. Детокс називається.

На мій подив Кіра обома руками взяла скляну і понюхала. 

 А що там нюхати? Різкий противний запах нашатирю і мені було чутно. Але й пити таке б я не став.

Та й Кіра не стала. Просто дихала над склянкою кілька хвилин.

– Дякую, мені уже легше. – сказала вона майже нормальним голосом. Вилила трохи води на долоню і хлюпнула собі в обличчя. – А ви звідки знаєте, що то була горілка? – спитала підозріло.

– Так твоя сестра ж у мене її взяла. Сказала, що новосілля. І прийде сестра із сином. А обмити нічим. Тут же центр. –  з погордою вирекла ще одна корінна киянка. – Нема генделиків під домом. Нічого не купиш вночі  Я й пожаліла дівчину. У неї новосілля, а флюс і щока підв'язана. Ну й не було в мене нічого. крім горілки.  Залишилася з поминок. Я і віддала. По-сусідськи, не за гроші. –  з гордістю сказала бабуся.

– Розумію. – протягла Кіра. – Ви пенсіонерка. А грошей не брали, хоч пенсія мала і за квартиру платити дорого. Бо сусіди – то наче родичі?

– Точно. – посміхнулася бабуся. – Тільки цей хлопчик для сина старуватий. – Підморгнула вона мені.

– Вас не проведеш. –  засміявся я, бо нарешті мене відпустило. – Сьогодні ніч див і чудес. І я цю квартиру викуплю, поселюся і буду вам викликати швидку хоч тричі на день.

– Бог з тобою, синку. – і собі засміялася старушня. –  Тричі на день мене надовго не вистачить. 

Кіра простягла їй склянку, та обережно взяла і зникла за дверима, дзенькнувши ланцюжком. 

Треба було і нам зайти у квартиру, звідки чувся голос Сидоренка. Але встати самотужки Кіра не змогла.  Ну і не проблема.

– Жінка-п’яниця – горе в сім’ї. –  пожартував я.

– Та я в курсі. –  сказала вона сумно. От і все. І малювати тепер не зможу кинути, й зіп’юся.