Вона тут була

МАЛЬБОРО
Сидоренко мовчав так довго, що довелося спитати, чи він там не заснув.

– Ні, я чекаю на пояснення. – озвався він.

– Коли мене затримали з телефоном, який я вважав підкинутим вами, Жанна підтвердила моє алібі.

– Так, ваша дружина надала докази того, що ви ночували вдома. І ви пояснили, що телефони парні. Я не питав, звідки у вас другий і встановив за вами нагляд. І що?

– Вона так підтвердила своє алібі, розумієте? – я не став розводити дедукцію і додавати, що телефон Жанна мені підкинула саме щоб мене посадили. А вона типу врятувала. І що раз телефон був у неї, а шия подряпана… А, то довго і вже не важливо. 

Все в мені кричало, що Жанна якось заманила до себе Кіру. Бо та згадала її замотану шию і здогадалася.

– Їду до  вас у відділок. Як хочете, так і дізнавайтесь, де Жанна. Бо там і Кіра. 

Не пам'ятаю, як спустився до машини й чи казав щось малому або Світлані. 

Зате пам’ятаю, як бісився у вечірній тягнучці й розказував слідчому, що коли прокинувся під кінець того тижня, як Світлана поїхала з дому, то було десь уже за полудень. І перше, що побачив – перемотану бинтами шию Жанни, а зверху бинтів – хустку.

Дружина сердилася, що так довго сплю і намагалася мене розбудити. І так низько нахилилася, що я побачив отой білий бинт під хусткою. І спитав, чи її не зарізали, бо вона верещить, як різана. Й уже не можна виспатись навіть у вихідний. На що вона й розказала, як возила вночі Пафнутія в клініку, бо йму було погано. А кіт вирвався і її подряпав. І вам сказала, що бачила мене всі ночі підряд весь тиждень. А мені – що не бачила, чи я був вдома в ту ніч, бо возила кота до ветеринара. І що звісно вірить, що я ні в чому не винуватий. Але ж я спав до обіду. Наче вимотався за ніч. А телефон Світлани явно уже тоді був у неї. А потім мені підкинула.

– Пам’ятаю, ви так само заснули недавно, і вас ледве врятували.

– Ага. Солі металів. Там аналізи. Не суть. Найперше, що треба – знайти Жанну.

– Чому саме її найперше, до чого тут Кіра? Нехай вона і здогадалась про подряпини на шиї. Але Жанна звідки може знати, що Кіра здогадалася? –  терпляче спитав Сидоренко. Чи провокував, чи хотів зрозуміти.

– Не знаю. Інтуїція –  чули таке слово? Кіра довго не могла згадати чогось важливого. Вона бачила Жанну пізніше, але подряпини тоді ще були помітні. Хоч Жанна їх замазувала і зверху замотувала шию шарфом. 

– Це не пояснює вашу впевненість, що Кіра у неї.

– Може Жана здогадалася, що Кіра здогадалася?

– Та звідки б? Але перевірити треба. – згодився слідак. – Так от, тільки ви можете дізнатись, де зараз Жанна. Якщо рієлторка знає адресу.

Точно! Як я сам не допетрав, от тупендя.

– Тоді я подзвоню і скажу, що передумав брати убиту квартиру. Там ремонт дорожче коштуватиме, чим взяти цю. Але хочу поговорити з власницею, щоб точно знати, що там все в порядку з документами. І якщо що, то переграємо. До речі Жанна мені досі не вислала мої речі.

– Виходить, ви не знаєте насправді навіть того, що вона жива. Але наполягаєте, що в небезпеці не вона, а Кіра? Нащо їй висилати кудись речі – вона ж впевнена, що ви в клініці й в комі.

Я і так бісився від нетерпіння, а тягнучка повзла так, що хотілося вискочити й бігти по дахах машин. Тому залишалося лише перетерти з Сидоренком про щось зараз не важливе.

– Ага. Хитро як все продумано. Світлана загинула, і її не знайшли. Я теж помираю. Мої статки наслідує малий. Ми з Жанною не розведені. Вона – єдина  опікунка малого і моя спадкоємиця. Всиновлює Дима.  З малим щось стається. І вона отримує все по мені й по ньому. А завадити може дише Кіра, яка бачила сліди подряпин і мій неприродний сон. От вона її й…

– Я одразу про це подумав. – відповів Сидоренко. –  Однак це ніяк не пояснює, звідки Кіра знає, де зараз Жанна. І нащо їй туди йти. Але ви все одно дзвоніть рієлторці. Бо вияснити, де проживає одна людина в кількамільйонному мегаполісі –  самі розумієте. Навіть якщо вона офіційно наймає кватиру. А якщо не  офіційно або за містом…

Я відбив виклик і набрав рієлторку.

Та була не так щоб здивована. І може навіть рада. Б оті вбиті хрущовки вона подасть легко.  Вони дешеві, приїжджих багато, й охочі знайдуться. А от квартира Жанни дорога. Тож рієлторка дала мені телефон

– Ні, шановна, вибачаюся. Через телефон я ні в чому не впевнюся. Ті обдерті халупи ви показували з власниками. 

– А вас не проведеш. – полестила мені шахрайка і  продиктувала адресу. – Я попереджу, що покупець... Хоча ваш завдаток недостатній. 

– Я спочатку поспілкуюсь з власницею квартири. – відбив я спробу затягти розмову, бо побачив просвіт у тягнучці. – Якщо там все чисто...

– Ну якщо ви мені не вірите. – дрібно засміялася рієлторка. – Власниця тут з дитинства живе. Її всі сусіди знають, і її батьків знали. І мене.

– І з сусідами поспілкуємося, А як же. Зранку зустрінемося з хазяйкою, і я довезу гроші для завдатку, якщо там все в порядку.

Ми попрощалися не так щоб задоволені одне одним.

Але мене задоволення шахрайки це не цікавило.

Я назвав адресу слідчому і сам поїхав, не дожидаючись нікого. Благо було не дуже далеко.

Під старим солідним будинком вискочив з машини й застиг. Біля під'їзду, трохи далі сходів, на деякій відстані один від одного, валялися босоніжки, які я добре пам'ятав. Бо сам їх привіз Світлані з Італії на замовлення. І вона сердилася, бо так їх хотіла, а вони виявилися тісними.

Я знов подзвонив Сидоренку.

– Вона тут була! 

Але слідак власною персоною вийшов з тіні від козирка під’їзду.

Я показав на босоніжки. 

– Ага. Вона сьогодні в них була у мене. Казала, що в них дуже легко ходити, хоч вони на шпильках. 

– Легко? Думаю, вона просто ніколи не носила чогось такого красивого. І от тепер їх скинула, бо  натерла ноги. 

– І викинула? – недовірливо перепитав слідчий. – Вони на вигляд недешеві. Та й куди б вона пішла босоніж? Собака слід не взяв. Кіра наче злетіла. Бо далі не пішла.