Вона у вас?

МАЛЬБОРО

Я говорив, а горло перехилювало. І не можна було, щоб слідак здогадався. Знаю, що подумав би. Ну і не був би далекий від істини.

– Ми з нею говорили про це. –  сухо відповів він. – У нас нехай попрацює Це корисно для вступу. Вона на юрфак хотіла. А не прислугою.

– Няня не прислуга. –  згадав я її слова. – І вона художниця від бога. Ви б бачили.

– Я бачив. Її фоторобот кращий за фото. І вона навіть пальцем малює на склі й на столі все, що бачить і про що говорить. Машинально. Але то не робота.  Художників тих, як сміття. Не проб'єшся. Зраз вам штучний інтелект такого намалює... Не суть. То хобі може. А вона глазаста, рішуча і людей відчуває. Їй би на юрфак. Не в слідаки, так в адвокати. –  ревниво сказав Сидоренко.

От же ж! Причарувала діда. Вона хоче на юридичний?

А я чого хочу? 

Каша в голові.

Світлана озирнулася і помахала рукою. Мовляв, швидше іди.

Я кивнув Сидоренку на прощання і підійшов до них. Малий забув, що він уже дорослий. І тримав нас зі Світланою за руки. І навіть не озирнувся в пошуках няні.

Надія на те, що Кіра ще вдома, розвіялася одразу. І без неї ця квартира була якась не така. Наче з цих стін пішла душа.

Сніданок чекав в холодильнику, як вона й пообіцяла. Поки Дим мив руки, а Світлана була в душі, я сказав малому, що не можна згадувати Кіру і ні про що з недавніх подій, щоб не хвилювати маму. 

– А можна я це заберу? – показав Дим на акуратний стос малюнків біля сміттєпакета.

– Можна. – через силу дозволив я. Бо там зверху були ті ескізи – її матері. І я дуже ясно відчув, що зараз коїться щось погане. Що вона нас кинула, чи щось таке. 

Але задушив паніку і просто набрав її номер.

– У тебе все в порядку? – хотів спитати про інше. Але на інше вона могла не відповісти.

– Звісно. Погано чути. Я в маршрутці. Їду до Сидоренка.

– А… Ти  на нас ображаєшся?

– Я вам вдячна. Не викинули на вулицю. Дали роботу. Привіт Диму. І Світлані, коли згадає. Мені зараз незручно говорити.

– Дим взяв твої малюнки. Можна? Якщо ні, я їх збережу для тебе. Або передам. Куди привезти? –  майже у відчаї спитав я. А чому у відчаї, не міг собі пояснити. 

– Ну звісно, нехай бере. Я ж тепер знаю, що іноді можна. Мені дійсно легше стало, що не треба стримувати себе весь час. Все, я заходжу у відділок. До  побачення.

Не можу сказати, що мене попустило після цього, хоч наче нічого поганого з нею не відбулося. Напруга нікуди не ділася.

Але що таке справжня панка я відчув лише тоді, коли ввечері мені подзвонив Сидоренко.

– Не можу додзвонитися до Кіри. Вона не заселилася в гуртожиток. А мені не так просто було домовитись , щоб її сьогодні поселили. Це ви її вмовили, вона у вас?.

– Ні. –  глос враз сів так, що сам ледве розчув, що сказав. 

Я безтямно дивився, як Світлана читає малому казку на ніч  і говорить з ним про щось. Але нічого не чув, наче хтось вимкнув звук. Мирне видовище на контрасті боляче било по нервах. 

Щоб не закричати на ні в чому не винну Світлану, довелося вийти на кухню. Погляд зачепився за зіжмаканий, як моє життя, шматок обгортки від печива. Я нахилився за ним, щоб викинути.  І завмер. Це був малюнок. Її малюнок. А на ньому – Жанна. Від начерку віяло ненавистю. Жанна була зображена саме так, як я пам'ятав – подряпаною після того, як серед ночі возила кота у ветклініку…

– Ви мене чуєте? –  сказав я в телефон, який все ще стискав в руці.

– Чую. – пролунав невдоволений голос Сидоренка. – Я вас спитав, чи ви не знаєте, де може бути…

– Знаю. Тільки що здогадався.  Ви не можете когось послати, щоб взнати, де Жанна? Моя дружина.  У себе, чи ні.

– Не вловив. 

– Вона в тій квартирі, де рієлторка?

– Точно ні, там нагляд. 

– Треба дізнатись. Бо дивіться, це теж наче фоторобот. – я  сфотав малюнок і переслав.

Отже, Мальборо теж згадав ті подряпини. І не тільки їх. Що саме він згадав, скоро дізнаємось. Але як знайти Кіру в нічному місті, де живуть мільйони людей, як врятувати?