Не вас

МАЛЬБОРО
В голові спросоння все змішалося. Який лікар, чия мама?

Я відкинув плед, яким мене ясно, хто накрив. 

Кіра теж підхопилася з-за столу. Вона явно там і заснула за малюванням. Одна її щока була суцільною кольоровою плямою, як і рука, підкладена під голову уві сні. 

А Кіра не бачила цього і не витирала нічого. Тільки приклала палець до вуст. 

– Ти чого кричиш. Наиснилося щось? – з притиском спитала малого.

– У тебе рука й щока у фарбах. –  показав він пальцем. – Вмивайся швидше. Лікар сказав хутчіш, вона хоче мене бачити.

– Тобі наснилося. – здогадався я, проковтнувши гіркий і колючий клубок, що заважав дихати.

– Не приснилася. – Кіра уже просто над мийкою відтирала з рук і щоки акварель. – То нам Сидоренко заборонив говорити. Світлана знайшлася. 

– Ми її знайшли. – крикнув малий, він аж підстрибував від нетерпіння.

– Ага. Тільки вона весь цей час наче спала. – пояснила приголомшеному мені Кіра. – Тепер отямилася. І хоче бачити Дима. Зараз, не стрибай так, побігли. Ви з нами? – дуже офіційно спитала вона мене.

Я так ошалів, що не знав – відшльопати цих двох конспіраторів, чи махнути рукою. Бо як вже пройшла чорна смуга, то  не можна лякати фарт.

– Я тільки футболку поміняю і зуби почищу...

– Світлана може не готова нікого бачити. Вона тільки про Дима казала. – простягла руку долонею вперед ця захисниця всіх ображених мною. І ревнощі кольнули скроні. Я цих двох ревную до Світлани? Та ні, не двох! Що це зі мною?

– Це та клініка біля ботсаду. Ви нас наздоженете. Не можна ще й вас чекати, Світлана ж хвилюється.

Вони прожогом вискочили й побігли до ліфта. Я наздогнав їх аж біля виходу з саду.

– Мені хтось розкаже?

Дим на бігу мотнув головою. Мовляв, нехай вона розказує. Він тремтів від нетерпіння, як потривожена струна.

– Я боявся. – видихнув зізнання. А він же ніколи не визнавав, ніби може чогось боятися.  

– Ти, як хочеш плакати, давай тут. – дуже по-діловому порадила Кіра. 

Момент був зовсім не для співчуття саме їй. Але я відчув, що вона саме так плаче – коли можна. А коли не можна, не плаче. І що це давня звичка. Від цього здогаду рвалося серце.

Дим просто потерся лицем об її сукню.

– Не її! – з соромом здогадався я. Це була стара сукня Світлани. Бо я нічого не купив їй, щоб вона могла щось вдягти, поки сохне випраний одяг. 

Та я легко це виправлю.

Бо чорна смуга тепер в минулому.

Так гарно й уві сі не буває. Жанна визнала, що я маю право вільно піти. Світлана знайшлася. Вона, мабуть, у тому відрядженні заснула летаргічним сном, а її знайшли й доправили в клініку. І тепер все добре, ми помиримося. Я попрошу вибачення, як слід. І зможу нарешті сказати Кірі…

Вони з Димом бігли, перескакуючи через дві сходинки, поки не опинились на місці. Дим заскочив у якусь палату. Кіра зупинилася біля дверей. Навіть взялася за ручку, але не зайшла.

– Так що там, як? – спитав нарешті.

– Ми знайшли Світлану. Швабра відвезла нас туди, де її останній аз бачила. Її хтось, не Швабра, зіпхнув у  підвал. І вона там пробула кілька діб. Не знаю, скільки. Те… Вас підозрювали. І мене. Потім наче розібралися. Але сказали нікому не казати. У неї дід нігтями знайшли біологічний матеріал. Мабуть, вона подряпала того, хто це зробив. Сидоренко підозрює рієлторку. Бо там наче купча була на столі, чи ще щось таке знайшлося. Але матеріал не її.

– Ого. – я кивнув їй на диван для відвідувачів, щоб вона хоч присіла. – От бідося. Хто б це міг?

– Це точно не Швабра. – Кіра не схотіла сідати, так і стояла біля дверей.

– Ні? І не ти. І не я. 

– Уже всіх її знайомих перевірили. – промимрила Кіра.

– А рієлторку?

– Наче теж. Тільки ти бачив, у неї гольф під шию.

– Ти теж у светрі ходила. Холодно вночі. І ті аналізи не брешуть. 

– Сидоренко так теж казав. І що почерк не рієлторки. Вона ж отруює. У мене в голові щось крутиться, але не може вийти на поверхню. Я вночі малювала, заснула й уві сні згадала. Прокинулася, бо Дим закричав. І забула.

– Ну то може здалося. Або потім згадаєш. А краще не думай про це. Без тебе розберуться. Головне, всі живі й рієлторка під ковпаком. От тільки відпустка... Світлана не дозволить з малим, як думаєш?  

– Може і дозволить. –  прошепотіла Кіра, а я розвеселився, бо все так гарно складалося. 

– А може і сама поїде. –  зовсім не радісно згодилася Кіра. Перевтомилася явно. От кому у відпустку треба.

– І ти з нею поїдеш?

– Не знаю. – видихнула вона і криво посміхнулася. –   Ви краще ідіть миритися. Якщо лікар дозволить. А мені треба приготувати малому сніданок. 

Вона крутнулася і мало не зірвалася з місця. Але тут з палати вийшов лікар і підійшов до нас.

– О, і чоловік тут. Попереджаю. Хвора не дуже пам'ятає, що було незадовго до травми. Пам'ять зазвичай повертається. Слідчий там з самого ранку. І дитина уже при ній. Позитивні емоції хворій корисні. Вона вас кличе.

Кіра ступила крок до дверей.

– Не вас. Чоловіка.

Всі очікували чого завгодно, крім цього. Це плутає всі карти. А кому розплутувати? Звісно Мальборо.