Мабуть, то був сон

МАЛЬБОРО

Вночі все різкіше, ясніше і простіше. Коли панічніка від того, що вона могла випасти з балкона, виявився маячнею, я похолов від іншого.

Бо ніхто не хоче втрачати свободу. І я не про тюрму.

Від неймовірного полегшення, відчутого і душею, і тілом, й по вдячності до сил, які вберегли її, стало ясно, що і сам той страх не побачити більше  Кіру –  неспроста.

І нема сенсу себе дурити. 

І тоді, в машині, і раніше я не просто піддався звичці.

А тоді… Це ж тоді те, чого я боявся все життя! 

Кохання, від якого не схочу відмовитись. І не зможу.

Ноги стали ватні, і я присів навпроти Кіри. Хотів сказати щось доросле, що підтвердило б статус кво: я давно дорослий, а вона недавно. І я ставлюся до неї, як до няні сина. Тьху, не до няні. До друга, от. І фразу уже придумав. Типу не можна сидіти на бетоні, покритому кахлями. 

Але виявилося, що мені одібрало мову.

І довелося зробити те, що завжди, коли нема слів. Дістати цигарку і з вумним виглядом затягтися.

Дим гірким осадом опустився на язик, обпік носа.

А Кіра закашлялася.

– От бачиш, не можна сидіти на холодному. –  тормознуто видав я. Бо балкон за день так пропікся га сонці, що грів, наче пічка.

– Мені не холодно. –  вона відсунулася і відвернулася.  – просто дим попав в очі.

– А. – я викинув сигарету з балкона, й вона промайнула в темряві світляком або зіркою, що падає. – Все один до одного. Кидаю палити. Мінздрав попереджає і все таке. 

– Кинути палити дуже легко. Я сам кидав разів сто. –  сказала вона.

– Ти чого про себе в чоловічому роді? –  одразу згадалася Швабра. – Ти що, куриш?

– Ні. Грошей не було, коли всі почали. А зараз уже не модно. То цитата з Марка Твена. Жарт такий.

– А. Знущаєшся з селюка? Я знаю про Тома Соєра.

– Ні. Так, само якось вихопилося. Показалося смішно, що залежність можна викинути з балкона раз і назавжди. 

– Я і викинув. –  вперто проказав і сам нарешті в це повірив. – От побачиш, це була остання цигарка. Хочеш, заб’ємося на гроші?

– Не хочу. У мене не так багато грошей, щоб укладати парі. Вірю на слово. І заздрю. Мені б так.

– О. І від чого ж наша загадкова няня залежна? – засміявся я. 

– Постійно щось малюю. Коли нема олівця – навіть пальцями по склу. 

– То не залежність уже. –  засміявся я. –  То одержимість. Будеш душити в собі, воно тебе розірве зсередини. Малюй. Коли не забороняєш собі, воно не дуже й хочеться. Можна ще норму собі виписати. Десять малюнків на день. Чи двадцять. Щоб виконати було важко. Побачиш, як почнеш шукати привід, щоб не малювати.

– Правда?

Вона так зраділа. Її очі у світлі вуличного ліхтаря, що світив знизу, заблищали, наче коштовне каміння. Зуби блиснули в щасливій усмішці. Кіра покрутила головою і скочила на рівні ноги.

Я відчув досаду і може навіть образу. Так приємно було сидіти поруч і гомоніти про всяке необов'язкове. Але й гордість відчув, що отак легко допоміг. Бо такі погляди не кожного дня дістаються. 

Це навіть обнадіює, чи що.

– Тоді можна...?  Я потім нові куплю.  Можна, я візьму альбом Дима, олівці й фарби?

– У нього питай.

– Він сам хотів віддати. Тільки тоді відмовилася … А зараз хочу спробувати. До ранку. Побачу, може перехочеться. А як ні, то що вже. Буду, як раніше слідкувати за руками.

Вона вийшла, я йшов за нею, як прив'язаний. Але наче так і треба було. Вірніше не треба було нічого пояснювати.  

Дим прокинувся, коли ми зайшли.

– Я візьму твій альбом. Що тобі намалювати?

– Ухтишка.  Мені білочку, як вона… – малий повернувся на інший бік і заснув.

А ми принесли все те причандалля на кухню.

Кіра більше на мене не дивилася. І я зрозумів, чого вона боялася. Довелося знати алконавтів, які бачать перед собою випивку. 

Вони довго трималися, але все. Увірвався терпець, воля відмовила. І в очах таке щось… Ніхто не стій між ним і пляшкою.

Отак і я не став між Кірою і її таємною пристрастю. 

Сів в крісло навпроти стола, а Кіра навіть не присіла, поки не накидала білочку, а коло неї білченя, вузлик, з якого визирав пиріжок і якісь ягоди. 

Швидко перегорнула аркуш і наче пропалила його поглядом. Провела першу чітку лінію.  

Я підсунув до неї стілець. Вона сіла і явно навіть не усвідомила, як це сталося.

Більше допомогти було нічим. Тож я просто відкинувся на спинку крісла. Дивися, як Кіра спочатку щось малювала олівцями й простим грифелем. Потім кольоровою крейдою, потім зробила мокру акварель. Сказала мені що це так називається, коли обливала аркуш водою. Потім ще щось.

Я від дивного відчуття – одночасно напруги й полегшення, що все так добре вийшло, не помітив, як провалився в щось схоже на різноколірне марення. Мабуть, то був сон. 

Отямився від крику малого.

– Прокинулася! Мама прокинулася! Лікар дзвонив.

Нарешті Світлана прокинулася. Чи це вирішить хоча б щось у справі про квартирне шахрайство й отруєння? Кіра дала собі волю, чи відпустить її пристрасть до малювання? Мальборо визнав, що потрапив у залежність від почуттів, чи стане боротися?

Ми дійшли до останньої чверті нашої розповіді, тож пристебнулися, бо починаються американські гірки й розгадки всіх загадок.  Яка головна: чи буде зло покаране? А може з ким залишиться Мальборо? Чи повернуть Кірі її законне житло? Чи... Он як багато  у нас питань. А відповіді ще жодної.

Про все дізнаємося. Буде лячно? Обов'язково. А як з Хепіендом? Теж буде )