Отак тобі, Жабо.

КІРА
Ні. 

Залишу собі ще пару годин. Все одно Жанна зараз спить. І серед ночі її тітка не отруїть.

Побуду тут ще трохи. Поуявляю, що це мій дім і моя сім’я. Ніхто ж не дізнається. 

Це просто буде казка на ніч.

Я вийшла з кухні й через пусту велику кімнату вийшла  на балкон

Сіла там просто на керамічну плитку, яка, здається,  називається кабанчик. Чи називалася. Тепер таких не роблять.

Вона за день гарно нагрілася. Між пузатих балясин просвічували вуличні вогні й далекі вікна висоток, бо Київ ніколи не спить. І я вирішила, що уявлятиму, як в тих квартирах, що досі світять вікнами, в тих машинах, що проїжджають внизу і ще де завгодно люди щасливі. Їм затишно і все у них добре або скоро буде добре. Як у мене.

– Це ти? Налякала. –  почувся шепіт Мальборо. І я здригнулася,  наче побачила привид минулого.

– Я налякала? – обізвалася теж пошепки. – То ти налякав. Хіба можна так підкрадатися.?

– Я бачив, що на кухні світло горить. Хотів сказати,  щоб ти уже спала і до ранку придумала, куди ми поїдемо у відпустку. Мені треба десь тиждень, щоб на роботі все залишити в робочому ритмі. Підхожу до дверей, дивлюсь – на кухні темно. Місяць світить на диван, а тебе нема.

Його голос на мить зірвався, а він удав, ніби просто закашлявся.

– Я до малого, він спить, а тебе нема. По квартирі – нема тебе, балкон відчинений. Подумав, що може ти сновида. Вийшла на балкон, залізла на бильця і впала.

Вискочив, і точно – ти тут.

– Але не впала. – посміхнулася йому, хоч в темряві не видно.

Бо він смішний. І це гарно, що буду останнє про нього пам'ятати, як він боявся за мене. А не як за звичкою поцілував мене, як одну з багатьох, що завжди сидить на передньому сидінні його розкішної машини. 

І от скажіть, як з цього вийшло, що я зараз сиджу на вузькому виступі, який тягнеться вздовж всього поверху. І намагаюся згадати, як він називається. Щоб не так лячно було. Бо під ногами десятки метрів пустоти до асфальту. Мальборо ж тоді сказав, як у Воду дивився. Що я стала на бильця і впала. Тільки це не бильця.

А! Карниз, здається так. 

– Ти де? – голос, як у жаби.що прикидається гадюкою. 

О, мене шукають. Ха. Нехай теж подумає, що я впала. Може побіжить шукати мій труп. І ховати. Бо не зможе пояснити, як я там опинилася в такому вигляді. 

А я…

А я тоді злізу у вікно і вийду за двері Сховаюся на сходах вище. Мені не звикати до такого.  

От тільки див не буває. Ніхто не біжить мене шукати. Бо пояснити, як я тут опинилася, не вийде. Але і квартира нічия, здається. 

І мій ескіз пальцем на склі ніхто не побачить. 

Тож не можна розсаджуватись, А то ще збожеволію від жаху.  Люди ж хоробрі під дією спирту, на щастя не метилового?

От тільки з координацією погано. Так що треба стерегтися, не спішити.

Ех, телефон би мені. Не для того, щоб нагуглити, як дістатися по карнизу до ринви. А щоби просто подзвонити Сидоренку. Потім притулитися спиною до ще теплої стіни й  діждатися поліції й рятувальників.

А так мені до ринви треба дістатися. Або до драбини.

Вибір – завжди чудово.  

Драбина надійна, тільки до неї довше добиратись. Ринва ближче. Тільки хто зна ту трубу. По ній кислотні дощі стікають зсередини й ззовні. Візьмусь за неї,  вона й полетить вниз. Разом зі мною.

Ну все. Зараз видихну, ще раз подивлюся на небо, а потім тільки під ноги.

Ой, що то блищить за дахами?  

І гримить.

Це гроза, от це що, дурепо. Досиділася. Зараз карниз буде не тільки вузький, а ще мокрий і ковзкий. А ну ноги в руки, і до драбини. Тільки спершу скинути шпильки. А от так тобі, Жабо.. 

Історія Кіри й Мальборо входить в крутий віраж. Підтримайте цих двох вподобайкою й коментом. Їм це зараз дуже потрібно - відчути, що вони все роблять правильно.