Я тут була і найнещасніша, і найщасливіша

КІРА
Мальборо мене поцілував. 

Поцілував.

Мене. 

Мальборо – недосяжний, вимріяний холодними ночами на сходах. Коли страшно було заходити додому і тільки мрія про ковбоя з добрими очима і сильними руками могла зігріти.

І от все сталося, як і мріялося. Посадив на коня, поцілував і повіз на схід сонця.

Тільки одразу й вибачився. І сонце зайшло за обрій без нас.  

Я і сама знала, це з ним трапляється не перше і не вдесяте. Що б я там собі не намріяла.

Отак реальність і постала переді мною на повний зріст.

Показала, що Мальборо просто недосяжна мрія. А я для нього ніхто. Якась чергова дівчина, та, що зазвичай сидить передньому сидінні його розкішної машини. Все одно хто. І це боляче, але я звикла до такого болю. І насправді ж нічого не змінилося. Я кохаю, і це дає сенс жити далі. 

От тільки далі гірше. 

У мене знову немає де жити.  

Дим правильно сказав. – Світлана от-от прокинеться, а Мальборо пішов від Жанни. 

Він попросить вибачення у Світлани й отримає його. Він явно все таке вміє, від чого жінки згоджуються вибачити й почати спочатку. Та й пора вже йому визначитись в житті, бо отримав урок. От вони зі Світланою й помиряться. Дим буде щасливий. І це єдине, що може мене порадувати.

А засмучує те, що місця мені в цьому домі уже не буде. Світлана прийме Мальборо назад, хоч може до кінця й не вибачить. Бо малий же мріє, щоб тато повернувся.

А жити там після того, як Мальборо мене поцілував і йог серце билося в горлі, і світ зник… 

Ні, не можна. Світлана відчує, навіть якщо таке більше не повториться.

Тобто це все.

ВСЕ.

Треба перегортати сторінку. Піти з чужого щасливого життя за власним щастям.

Я задивилася, як Дим і Мальборо про щось сперечаються і сміються. І теж посміхшулася.

Бо уже знала, що треба робити. Просто залишалося гарно обдумати деталі, поки Світлана не прокинулась. Щось всередині мене знало – це станеться от-от. 

І вона нарешті все розкаже слідчому, свідчитиме в суді й ту, що хотіла її вбити, нарешті посадять. І вона більше не зможе нікому нашкодити. Але це не змусить рієлторку повернути мої гроші. Бо то інша справа, в ній доказів нема. Я так і не отримаю ні житла, ні грошей на навчання.

А гроші мені тепер ще більше потібні. Бо тепер не буде ні житла. ні роботи.

Значить годі мріяти про недосяжне. Треба мені самій вибиратися з халепи. 

Тут все якось пов’язано з тим, що рієлторка тітка – Жанни. І що вона з племінницею вчинить так само як і з іншими. Дасть щось випити, і  Жанна помре від метилового спирту. Скажуть – чоловік її кинув, бо знайшов молодшу. Вона й наклала на себе руки.

Ще і покажуть в соцмережах і новинах оту молодшу – мене. Я ж найближче.

І Світлана мене зненавидить, як вона зараз ненавидить Жанну. Як я ненавиджу Жанну. Наче вона забрала Мальборо у мене, а не у Світлани.

Так що ж робити, як вчинити?

– Не тягни. –  сказала я собі. – Ти знаєш, як. Треба дзвонити Жанні. Благо її телефон є. Попередити й все розказати, але не одним махом. Зацікавити й вимагати винагороди грішми за попередження. Переконати, щоб ішла в поліцію, там її захистять.  У неї є гроші. Коли у людини квартира в історичному центрі й у квартирі такі картини, й дизайн інтер'єру... Словом, ясно, що не на останні копійки все куплено, то і грошей за власну безпеку й життя вона не пошкоджує.

Так. пункт перший. Треба…

Нащо я це пишу?

Ах ти ж, знов руки заволоділи маркером. І от уже поперек обличчя Жанни тяглася штриховка, наче я забороняла собі єдиний правильний вихід зі скрути. Жанна наче сама собою проступила з обгортки від печива, а не була тільки що намальована, по штриховці тягся рядок:

Пункт перший – попередити про тітку за винагороду.

Я що, зовсім себе не контролюю? 

Зіжмакала ненависне обличчя і хотіла подерти на дрібні клапті. От тільки можна рвати. Малий меткий, як не знаю що. Обов’язково поцікавиться, що тут розірвали. І потім здогадається, куди я пішла. 

А так це просто обгортка від печива. Винесу її, коли підемо гуляти й викину на вулиці в урну. Гарний крафтовий папір і пахне ваніллю, а не ваніліном. Коли багато зароблятиму, теж їстиму тільки крафтову випічку. Аби лише не дати собі волю малювати все, що бачиш і про що думаєш замість того, щоб знайти справжню роботу, за яку платять.

Тоді теж житиму в такій квартирі, як ця. А не як Жаннина. Та вся напоказ. 

А ця… 

Я тут була і найнещасніша, і найщасливіша.

Тут у мене була наче сім’я з малого і Світлани. Лункий, майже без меблів простір, вікна величезні, вночі все видно, наче летиш над містом. Та не в тому справа. І не в тому, що тут бібліотека моєї двоюрідної бабусі, з неї можна чути все, що кажуть на кухні й грати в шпигунів з малим, який мені тепер як брат. 

А в тому, що тут ожило і розбилося моє серце. І тут живуть ті,  кого я люблю.

От в такій квартирі колись житиму.

Довго, щасливо, покохаю когось, і він мене. Шкодуватиму лише про те, що дітей не буде. Таку спадковість, як у мене, не можна пускати у світ.

Хух.

Я витерла сльози й подивилася на телефон. який досі стискала у руці. Кому першому дзвонити, Сидоренку чи Жанні?

Краще б Сидоренку. Він цинік, але обіцяв Кірі гуртожиток і роботу.  Хоча насправді не треба нікому дзвонити. Не варто тікати, не почувши, чого саме хочуть ті, кого любиш. Не можна вирішувати за Мальборо чи Світлану. 

Так що ж вирішить Кіра, чи вислухає хоча б Мальборо?