Реальність увірвалася раніше

КІРА

 Ще день тому я жила в щасливій казці. Не легкій або веселій, а саме щасливій, нехай у мене досі не було свого житла і джерела достатку. Але я знайшла надійний прихисток, малого, який без мене би пропав. З  ним можна було говорити й мовчати про все, що завгодно, або взяти книгу з полиці й читати на ніч. А не ховатися після того, як визирнеш у вікно і побачиш, що батьки уже повертаються. 

Небезпеки тут були не такі, як коли тебе повільно і з насолодою вбивають, місячи ногами в важких черевиках або тягнуть кудись, де тебе зручніше ґвалтувати. 

А ще у мене з’явився таємний краш – ніби ожив мій ковбой Мальборо. Виявився не таким, як я собі уявляла в дитинстві. Але живим, справжнім і недосяжним. Не так недосяжним, як коли існував на папері й в уяві. А так, що я можу про нього думати, роздивлятися,  чудуватися, біситися і боятися, що він про все  дізнається. 

То було справжнє життя, якого я давно не бачила і мріяти не могла, що побачу. Вибух почуттів, різних, протилежних. Страх не тільки за себе, а й за малого. Тривога за Світлану, гостра непристойна цікавість до того, чи щось у них могло би бути зі Шваброю, якби та не кринжанула на заправці.

Відраза не тільки до батьків, які зав’язали мені світ, бо не впоралися зі своїм чортами в голові. А до людей не демонічних. Раціональних і цілеспрямованих, без слабкостей, зате з хапальним рефлексом. Таких, як Жанна, хто  бажає захапати собі все, що побачить їхня жадібність. Або рієлторка, яка нищить уже і так знищених, щоби мати ще більше грошей. 

Так, я і тепер знала, що світ не ідеальний. В ньому розумні, красиві й добрі люди ображають одне одного і розлучаються. А дитина не знає, за що її покарали розлукою з татом.

Зате уже можна було не думати, що треба десь сховатись, поки батьки не поснуть. Або нащо і як доживати до ранку в реанімації.

Я нарешті точно знала, що завтра настане. І не  тільки завтра, а що у мене все життя попереду. 

Дивом було уже те, що можна дивитися в майбутнє і бачити, як воно тебе не просто наближається, а й несе щось хороше. Тепер навіть можна було радіти з того, що відбувається. А не просто не болить. Такі дива – Світлана жива й обов’язково одужає. Малому не сняться кошмари, і він краще їсть,  Мальборо прийде ввечері й теж буде їсти, а не закусювати. 

А як спокійно, що від нього не треба зачиняти кімнату на ключ. І таке полегшення, що малий простягає білочкам їжу, а не думає, куди її сховати, бо батько приведе компанію, і вони зжеруть все, що ти приготувала на тиждень.

Звісно рука тяглася до будь-чого, чим можна на будь-чому зобразити все, що бачу й відчуваю. І було так  важко втриматись, щоб не схопити майже пустий альбом малого для малювання, його фарби, олівці, фломастери.

Але ж так з усіма залежностями. Треба просто не піддаватися, і біда омине стороною. 

Тепер не треба себе переконувати, як раніше, ніби тільки що було майже не боляче, і зараз буде цілком терпимо, якщо тільки з-за рогу не вискочить щось зовсім уже нездоланно огидне. 

Можна було відвикати від того, що увесь час живеш в очікуванні нової біди. І все стало інакше настільки, що й словами не передати.

 Ця величезна мильна бульбашка щастя не лопнула навіть тоді, коли Світлана загубилася, а потім так страшно знайшлася. Навіть тоді, коли вона була, наче мертва. 

А от тоді, коли я побачила, як її палці шкрябають ковдру, мій щасливий світ дав тріщину.

Бо відчувалося – ця жінка-метелик  боролася з тої миті, як її заштовхували в підвал, щоб вона там вмерла. І Світлана з тої далекої ночі досі відбивається і висить над проваллям. 

Я колись мало не вмерла від того, що мене вбивали з пів години, поки сусіди не здійняли галас. З останніх сил боролася, чіплялася за двері, коли мене витягали з квартири й теж намагалася хоча б подряпати ту тварюку. 

Тільки ж я майже одразу втратила свідомість від нестерпно болю в поламаних ребрах, коли стало несила дихати. І уже нічого не відчувала. А Світлана весь це час намагається боронитись. 

У мене все було добре, а ця жінка відчувала, як її вбивають. 

Тоді й з'явилася тріщина в моїй щасливій реальності. Тонка, але глибока. 

Бо ж я знала, Світлана скоро прокинеться і дізнається, що перемогла. А рієлторку, яка таке вчинила, знайдуть. І в неї буде не тільки подряпане обличчя, а й страшний переляк. Бо вона уже не молода. І може не дожити до виходу з тюрми.

А виявилося – все не так.

Бабця з сиропним голосом і пустими очима не перелякана. І не збирається зупинятись. Тепер хоче вбити дружину Мальборо.

Уже другу. 

А потім знайти Дима. 

Коли вона розглядала мій одяг і дорогі темні окуляри, позичені Шваброю, я гостро відчула, як до мене від неї ніби потягся зашморг з липкого павутиння.  Її внутрішній калькулятор оцінив все.

Ця жінка при першій нагоді позбавила б мене життя і забрала все собі. І не тільки мене, а й Мальборо знищила. І кого завгодно, як моїх батьків. 

Вона уже прирекла отих  нариків і п’яниць з убитих квартир, яких грав хтось, як ми з Мальборо зараз зображували багатеньких понаїхал.

Подумки вона їх усіх уже вбила. Без ненависті, технічно і надійно. Бо нащо залишати свідків?

От тільки лице її не було подряпане. Значить Світлана не дотяглася. 

І оболонка моєї красивої мильної бульбашки стала зовсім тонкою й мала от-от лопнути. Не вперше, але ж від цього тільки гірше. Бо казка закінчувалася.

Я завжди знаю, коли це відбувається.

По непереборному бажанню все швидко намалювати, викинути почуття назовні, щоб вони не розірвали мене зсередини. 

Але  реальність увірвалася раніше. З поцілунком, якого я жадала і боялася однаково сильно.

Така хоробра дівчина. Така розумна. Всіх бажає захистити. А себе не може. Забороняє собі малювати й відчувати кохання, все відкладає на потім, навіть щастя. А життя нічого не чекає.