Цю надію звати Кіра

МАЛЬБОРО
Кіра наче заспокоїлася і навіть посміхнулась мені хоробро. Відсторонилася, але руку мою так і не випустила. Й отак, рука в руці, ми випурхнули з до болю знайомих подвійних дверей під'їзду, як дві екзотичні папуги з осоружної клітки.

– Прошу вибачення. Я не…

– Нічого. – обірвала мою недолугу спробу Кіра. – Тільки стриматись важко було.

– Ти трималася супер. Ні на волосину з образу не випала.

– А. Угу.

Рука її не перестала тремтіти й тут, де розпечений за день асфальт прогнав би будь-який холод.

– Ти не дна ледве стрималася. Тут таке щось дивне. Я зараз скажу слідакові. Нехай вирішує, що робити. Бо це квартира Жанни. А її гроші не мічені.  Невже тітка вирішила приморити й племінницю?

– Ти про що?

–  Я про те, що ти казала. Вона не залишає свідків. І Жанна нікуди не збиралася їхати. Вон зібралася зі мною судитися, а не виходити за когось.

– Ну тут якраз одне одному не…

Зуби у Кіри зацокотіли так, що навіть я почув. Показав їй на відчинені дверцята машини.

– Сідай, от тобі плед. 

Вона сіла, зчепивши руки в замок. Дивилася перед собою, але по-моєму нічого не бачила. Я накинув картату шматину на неї, але якщо тканину не тримати, вона сповзала. Тому довелося обмотати щільніше, обійняти й щось говорити дурнувате, нібито все налагодиться. 

А що тут може налагодитись? Минуле не повернеш. скалічене дитинство не виправиш. Батьки не оживуть, а якби ожили, то краще б не стало. Навіть ті нещасні гроші не віддаси, щоб дівчинка хоча б у минулому місяць не ходила голодна.

Та я все одно говорив, що все буде добре. 

Поступово Кіра перестала тремтіти, навіть кивнула і спробувала посміхнутись.

І тут я все зіпсував. 

Вона востаннє схлипнула і подивилася на мене своїми магічними очима. І я забув про все. Цілував, притискав все сильніше. Поки її руки не почали відштовхувати й дряпати мої плечі.

Випустити її з обіймів виявилося неймовірно важко.

– О, вибач. – промимрив я. – Сам не знаю, як це.

– Рефлекс. – криво посміхнулася вона. – Стандартне положення. Батько колись любив історію футболу. робив ілюстрації для якогось альбому.  Це про те, що коли опиняєшся в добре знайомій ситуації, то дієш автоматично. 

Вона рвано зітхнула, але замість сліз і довіри уже був крижаний панцир.

– Машина, зручно, тепло, плед і на все голова дівчина поруч. Я не ображаюся, Маль-бо-ро. Зігрілася. І мені уже набагато краще. Я, коли зароблятиму багато грошей, теж куплю машину. 

Кіра, здається, не сердилася. Принаймні не збиралася вискакувати з машини і йти додому пішки. 

– Це ти гарно придумала. Будеш у власному авто зваблювати на все готових хлопців. Чого б ні? – дурнувато усміхнувся я, бо мене попустило. 

Кіра закотила очі під лоба і неголосно засміялася. Хиткий мир запанував серед нас. Але я знав, що ця дівчина нічого не забула. І не вибачила.

– Слідчий чекає. – нагадала вона.

– До мене повернулася забудькуватість. – стривожився я.

– Нічого подібного. – відповів см собі. – То була не забудькуватість, а метали якісь. А зараз я забув про Сидоренка, бо до мене повернулася радість життя і надія. 

– Цю надію звати Кіра. –  вперто сказав хтось цинічний всередині мене.

Правильно Жанна помітила. Вона не назвала нікого, а я одразу подумав про Кіру. Не можна так. Вона майже дитина. І мабуть, боїться чоловіків після того нападу. 

Я подивився на Кіру. Вона уже спала, закутана в плед.  Наче дитина, яка важко хворіла, довго плакала, втомилася і нарешті заснула.

Ніяких наче. Вона ледве одужала і втомилася. Нам всім треба у відпустку. От просто на вчора. 

Нехай тільки візьмуть на гарячому рієлторку. Бо тут щось не те коїться.

Я набрав слідака.

– Сидоренко на дроті. Можу я сподіватись, що ви уже тут і заберете хоч одного бандита? Направду я не заперечую і щоб одразу двох.

До чого тут дріт, не знаю. Але на фоні голосу слідчого було чутно, що Дим з онуком Сидоренко часу не гають. Вони азартно кричали, і там щось уже падало.

–  Не можете. Тут форс-мажор. Мені треба швидкий наказ. Рієлторка продає квартиру на Шовковичній. А це квартира моєї дружини. З якою ми розлучаємося. Там спаковані всі речі й немає ні Жанни, ні її кота. Але вона нікуди не збиралася їхати. А планувала попити з мене крові в суді й відсудити щось за моральні збитки. Рієлторка твердить, що це квартира племінниці. А у Жанни справді є тітка, яка її виростила. І зараз живе, здається, в Крижині.

– А прізвище й адреса у тітки є? – мляво поцікавився Сидоренко.

– Мабуть. Не знаю. Ми не знайомі. Жанна з нею щось не поділила ще до того, як ми розписалися. І не спілкується. 

– І ви так спокійно про це говорите? У вас друга дружина зикає. – уже жвавіше поцікавився слідак.

– Упс. Не подумав. Не жартуйте так.

– І не збирався. Це дуже підозріло.

– У мене алібі. –  почав я.

– Алібі-шмалібі. Важлива тільки можливість скоїти злочин. А не алібі. Мерщій сюди. Треба забрати звідси хоч половину дітей. Тобто я мав на увазі – почати розшук вашої дружини.

Щось розшукувати Світлану він зовсім не спішив, а тут он як серйозно налаштований.

– А може краще подзвонити? –  спитав я, через кілька хвилин застрягши в тягнучці.

– Не краще. Точніше нехай хтось інший спробує. –  незрозуміло розпорядився Сидоренко.

– Кіра?

– Чому б ні. –  і Сидоренко обірвав розмову. 

Кіра все ще спала, коли я її покликав. 

– Ннне… що?

–  Сидоренко сказав, щоб ти подзвонила Жанні. Бо може її викрали, як Світлану. 

– А чого це я маю дзвонити твоїй дружині? – одразу наїжачилася вона.

– Не знаю. Може чоловічі голос підозріліший. Чи ще чогось. Та я й не хотів би з нею спілкуватись, якщо все в порядку. Бо це буде плюс сто до компенсації за розлучення.

– Розлучення? Нову знайшли. Ага, ясно. – невиразно промимрила Кіра.