Племінниця попросила продати

МАЛЬБОРО
– А чогось … пристойнішого нема? –  капризно питала Кіра на кожному показі вбитої хрущовки. І я сам не повірив би зараз, що вона все життя прожила в такій самій. Ну це ж треба.

– Зате недорого. – розводила руками рієлторка. –  тільки треба всю суму одразу. І знаєте, я стара вже, не довіряю карткам і боюся банкоматів. Мені б готівку.

– Ну… – я удав, ніби вражений. – Ви ж втратите на банківських операціях  і…

– Не втрачу. –  повернула мені фальшиву посмішку рієлторка. – Хатинку собі надибала близько від Києва. Там старість проведу. 

– Хатинку? Цікаааво. – з непідробним інтересом протягла Кіра, що явно увійшло в роль мажорки з діамантовою карткою.  –  А не покажете?

– Ні, ще приємніше вишкірилася шахрайка. – То для себе. Там нема нічого цікавого для молодих. Навіть інтернет не ловить. А це точно не підходить? –  кивнула вона на обдерті стіни й загиджену плиту. – Тоді я вам покажу лакшері. Тільки воно дороге. Порівняєте і виберете. Хоча особисто я раджу другий варіант з того. що ми дивилися. Повірте досвідченій бабці. Там тепла взимку квартира. А ремонт може дорогий, зате сусіди за стіною лише одні. І пристойні. Я питала в ЖЕКУ.

– Покажіть, що таке у вашому уявленні лакшері. – недовірливо скривилася Кіра. 

І нам показали. 

Я мало не впав.

– От дивіться. Євроремонт, балкон у вертикальному озелененні. Вільна від боргів. Власники уже речі спакували. 

– Ага. – це було все, що я зміг із себе видушити. А Кіра зосереджено роздивлялася вигідні шкіряні крісла й дивани, дизайнерські лампи з м’яким світлом, сучасний живопис на стінах і гарно доглянуту зелень у вазонах.

Не вистачало лише котячого лотка ручної роботи в туалеті з елітною сантехнікою.

– Дійсно непогано. – сказала вона. – Я би …

– Ціна теж непогана. – показала фарфорові зуби в посмішці рієлторка. І назвала суму, в яку би я і сам оцінив квартиру Жанни. Бо це була саме її квартира. І речі дійсно були спаковані. Не тільки мої –  шафи-купе стяли розкриті, й Пафнутія теж не було.

– Нічого собі. – подумав я, виходячи в коридор.

– Ми зараз порадимося й до вечора скажемо, що вибрали. – крізь зуби процідила Кіра.

– А як же. До всього треба підходити обдумано. – неслося нам услід. – Всі документи перевірені, ніяких проблем. Історичний район.  Житло просто ідеальне. Племінниця попросила продати. Так що тут я головою ручуся.

Ого! То вона тітка Жанни, чи просто бреше?

– За кордон зібралася? –  спитав я не знаю нащо. Бо їй збрехати нічого не коштує.

– Ні. Заміж зібралася. До чоловіка переїде. – відповіла рієлторка.

– Ми подумаємо. –  сказала Кіра. І за пів години чи годину зідзвонимося. І завдаток дамо. Нікому нічого за цей час не продавайте, будь ласка. Ми не кияни. В готелі жити невигідно. Я б така, що оцю. Тут одразу можна жити. Але ж ціна...

– Без торгу. – тітка підтисла губи, наквецяні оранжевим. І хоч губи були не червоні, але нікуди не зникла її схожість з голодною вампіркою. Що тільки що надкусила чиюсь артерію і зараз вип’є все досуха.

– Так ми подумаємо. –  солідно підтвердив я, натиснувши кнопку ліфта.

Взяв Кіру за руку і помітив, яка вона холодна й тремтить. Стиснув її долоню й обійняв, щоб зігріти. Притиснув сильніше, але вона все одно дивилося безтямно, наче крізь мене. І тремтіла, як в пропасниці.

У мене не всі дома, мабуть. Що я тут зображую агента 007? Вона ж говорила з вбивцею своїх батьків. 

Вони обидва вражені, хоча по-різному. А що буває, коли  двоє в стресі й так близько одне від одного? Ну різне буває насправді. Чи ми уже настільки добре знаємо Кіру і Мальборо, щоб вгадати? Чи вони самі себе знають досить добре, щоб ...

А ті, у кого книга в бібліотеці, завтра перші дізнаються, що сталося далі)