Дякую за пораду, ні за що б не здогадалася

МАЛЬБОРО

Мене швидко доправили до лікарні що тут поруч. Промили, крапельниці поставили. Їм дуже допомогли ті аналізи з телефона.

– Солі металів. – сказав лікар. – Не отрута, але  побочка є, отака сонливість. Повернулися б уві сні  на бік або на живіт і задихнулися, не прокинувшись.

– Ого. Я на животі часто сплю.

– А от і не треба. Це не корисно. – весело відповів лікар. – Дякуйте дитині й дружині.

– Дружині? Знайшлася? – радість заповнила мене по вінця.

– Може вона й губилася, але вас вони з сином дожидаються внизу. Якщо ви звісно не хочете…

– Не хочу. Скажіть, де каса, я заплачу і внесок зроблю на розвиток клініки. 

Він сказав, і я вискочив з палати.

Тільки тоді дійшло, що він сприйняв Кіру за дружину. Збоченець якийсь. Вона стояла біля вікна навпроти палати, знервовано водила пальцем по склу і мала вигляд переляканої школярки. Майже одразу звідкись прибіг малий, сказав Кірі, що все без змін.

– Зі змінами.  Я прокинувся. –  поправив його.

– І правда! Тож і мама...

Він замовк і винувато подивився на няню.

– І мама знайдеться. – твердо сказала вона. Пішли додому. Вам в такому стані не варто шукати квартиру. Завтра вже.

От же ж. А я розмріявся. що вона дозволить залишитися. Кремінь, а не дівчина.

Коли малий пішов мити руки, Кіра подивилися на мене дуже серйозно, і похитала головою. 

– Знаєте, може ця шахрайка все ж вас бачила? Оці метали. Вона отруює свідків.

– Гарна версія, але для кіно. Не ображайся. Просто я знаю, де цього набрався. Майже кожного дня беру на обід морепродукти в одному рестику біля офісу.  А в них усякі метали й накопичуються. Мабуть, контроль там поганий. Або не можна кожного дня таке їсти. Ну і не могла вона мене бачити. Квартира куплена без мене. 

Кіра почервоніла, наче я сказав щось непристойне. Відповіла не влад.

– Я не знала, що морепродукти не можна їсти.

– Та можна. Тільки, мабуть, не часто. Воно ж все біля дна, туди всяке осідає. А вони їдять. 

– О. Я так хотіла колись спробувати. Устриці, омари…

– Буде тобі. Скоро у відпустку поїдемо. За місяць точно не набереш критичну дозу.

– Я…Вибачте. Я з лікарні слідчому подзвонила і сказала, що може вам та шахрайка щось... Її ж випустили. 

– А, нічого. Навіть дякую, що подумала про таке. А він що?

– А він сказав шкода, бо об’яву вона уже дала.

– І ніякої шкоди.  Зараз і відгукнемося.

Я набрав Сидоренка, все пояснив і отримав інструкції.

– Тільки тут так сталося, малого нема на кого залишити. Так що нам треба домовитись на день. Щоб він не сидів сам у квартирі не боявся.

– Ви поки об’їдете всі квартири, точно вечір буде. Давайте сина сюди. – несподівано сказав слідак. – Тут у мене онук. Теж підкинули батьки.  Ваш не сильно б’ється?

– Та наче не так щоб, але здачі може дати.

– От і буде їм чим зайнятись, а не мене смикати. – філософськи відповів Сидоренко. Всі до мене.

Ми поїхали.

По дорозі Кіра дещо згадала.

– Вам дзвінок був. Написано Жанна. Десять разів дзвонила. Малий не витримав і сказав, що ви в клініці, у вас отруєння. І що реанімація. Та на нього закричала. Попередила. що зараз приїде й забере сирітку. Бо тут нема кому доглянути. Ну він і ляпнув, що ви, мабуть, померли, так що  нехай більше не дзвонить.

– Ну в тебе й жарти, Дим. –  ми втрьох засміялися. 

– Зате не дзеленчить. – сказав Дим на своє виправдання. – Так все гарно тепер. Мама скоро… знайдеться. І ви помиритесь. Ви ж помиритесь?

– Обов’язково. – кивнув я, не відриваючи погляду від дороги. І так боляче було знати, що не вийде уже помиритись. Хоч здохни, а не зможу.

Малий замріяно посміхався у вікно і вистрибом побіг сходами до слідчого. Там побачив чужого хлопця і ми його більше не цікавили. 

А Сидоренко прикріпив нам щось на одяг, який на нього справив приблизно таке враження, як і на мене. Але втримався, не спитав, де це с такому розкрасі ходять.  

І ми з Кірою, як два веселих апельсини, покотили назустріч вбивці, щиро впевнені, що тепер вона від нас нікуди не дінеться.

– Ти ж диви мені, нічого не пий там. – попередив партнерку.

– Дякую за пораду, ні за що б не здогадалася. – пирхнула вона і начепила темні окуляри.

– Ну я мав це сказати. Як старший.

– Їй зараз нема сенсу нас труїти. І взагалі вона не нас буде. А тих бідось, квартиру яких нам покаже. 

– Там слідак уже варіанти підготував. Вона наче уже і їздила туди, і гроші помічені. І наші теж. Все чікі-пікі. Тільки не згоджуйся на першу ж пропозицію. Це підозріло. І уже думай, куди хочеш поїхати у відпустку.

– Я і так знаю.

– І куди? 

– Потім скажу. Ще в Дима спитаю.

Ми як раз під’їхали до привокзального МакДональдзу. Назустріч вийшла тіточка рочків п’ятдесяти. Звичайна така. Трохи повнувата, зі стрижкою, яку не завадило б підновити, губи намазані оранжевим. Кивнула нам і наділа темні окуляри.

Як слідак і казав –  щоб запам’ятовувалися неважливі прикмети. 

Я на зло запам’ятав, що в неї бляклі сірі очі, вицвілі уже. І голос противний, там стільки сиропу, що можна діабетиком стати за п’ять хвилин. 

От тобі, гадина. Ми теж так вміємо. Бо вона зависла від нашого одягу, а ми ще й в темних окулярах.

І нудна поїздка по бомжатниках почалася. А скінчилася ні разу не нудно.

Чого це Мальборо такий радісний - чи не від того. що почув від лікаря про Кіру? І чи дійсно все минулося? А що неймовірно вразило Мальборо під час огляду квартир дізнається лише той. хто поклав книгу до бібліотеки )

 .