Наче спляча красуня

МАЛЬБОРО

Всією клінікою все в мені обдивилися і сказали, що ніяких пухлин немає. І все в нормі. Аналізи крові вони мені скинуть, як будуть готові. 

Тож моя забудькуватість явно від перевтоми. Он літо на дворі. У відпустку давно треба.

– І точно! – ляснув я себе по лобі.  

Й вирішив, що от впіймаємо шахрайку на гарячому,  заберу Дима з нянькою з цієї духоти й спеки, і кудись поїдемо. Вони виберуть. 

А ще згадав, що за добу не згадував про Жанну ні разу. А маю ж сказати їй, що ми більше не пара.

Ну не смску ж посилати про таке. Довелося їхати.

– Жанно, вибач, що вечері кажу. Я тут подумав. Дітей у нас немає. Дим тебе не визнає. Світлана пропала. Я маю дивитись за сином. І не створювати йому ще більше стресів.

– Так і знала! – верескнула вона. – Молодшу побачив! Ну і котись. Я подаю на розлучення. В суд.

– Нащо, Жан? І ні до чого тут няня і суд. Нас з тобою в РАГСі розлучать. Немає ж спільно нажитого і дітей.

– Няня ні до чого? Я не казала про неї ні слова! От ти себе й виказав. А суд до того, що ви з нянею може Світланку й приморили. Змовилися прибрати, щоб в’їхати в її квартиру. Тому я хочу, щоб нас розділили показово й офіційно. І ще хочу компенсацію за подружню зраду! Котись звідси! Твої речі вишлю Новою Поштою. 

Вона картинно вказала пальцем на двері, як прима в шкільному спектаклі.

– А дешево ж я відбувся. – подумав на сходах і  зручніше прилаштував заплічник з ноутом і документами. – Подумаєш, суд. Адвокат за пів години все розрулить. Хоч би зразу сказала, яку компенсацію хоче. Я заплатив би без суду. Істеричка придурошна. Вже думав, вона мені очі видряпає, бо сичала точно як її психований кіт.  

Хух.

От що радість робить з людьми. А ще забудькуватість.  Або небажання думати про неприємне. Мені б подумати, чого це все так легко? І як це вона з наскоку не викотила прайс з шістьма нулями за зіпсовані кращі роки й втрачені ілюзії. Бо все ж рік ми прожили разом. Принаймні в одній квартирі.  

– Ха! –  відмахнувся я від минулого.

І тут мені подзвонили з клініки й сказали, що з аналізами щось неправильне. Треба переробити, бо лаборантка щось дивне написала в результатах.

Я звісно приготувався до найгіршого. Може у мене рак крові?

– Лейкоцитів багато чи ще чогось? Ви мені голову не дуріть. Прямо кажуть. Я не полохлива незайманка.

– Ні, що ви! Аналізи в цілому в межах норми. Але якесь запалення є, невеличке. Ми б через це не переробляли.

– То може в мене голуба кров? Не в тому сенсі, а може я нащадок гетьманів чи королів Британії?

– Вам би все жартувати, а нам безплатно переробляти. – сказала якась чергова Кристина. – Там в пробірку щось стороннє попало. Домішки якісь, яких в організмі не буває. Лаборантку попередили, що все її коштом.

– Ви вмієте налякати.  Я б її взагалі вигнав. Таке сказати клієнтові –  наче у мене Чужий в крові.  

– Клініка просить вибачення. І чекає у будь-який зручний для вас час. Ви просто покажете те, що вам скинули на телефон. І вам без запису одразу все зроблять. Безплатно. Ще раз вибачте.

– Та уже вибачив. Навідаюсь того тижня. Не лайте лаборантку сильно. 

Я відбив виклик і одразу попередив Кіру, що переночую у них. Лише сьогодні. Сімейні обставини змінилися.

Почув її зітхання, що без слів казало: "Що, знову?"

– Заходьте. –  через чверть години невдоволено сказала вона, відчинивши мені двері. – Спати можна в бібліотеці на килимі. Або в кімнаті Світлани. Там є розкладачка.

– Оу. А ти де спиш?

Вона так звузила очі, що стало ясно, наскільки питання неправильне. Але все ж відповіла.

– На кухні. Там тепло і диванчик зручний. І я не поміняюсь з вами на килим в бібліотеці.

– Та я не претендую. Просто може я замовлю ліжка? Не діло спати на кухні.

– Світлана повернеться і замовить. – відрізала Кіра. – Вона задумала свій дизайн інтер'єра. Нащо їй ваші ліжка?

– Або так. – кивнув я. Не сперечатись же про таке, коли одна наївна душа чіпляється на  неймовірну ймовірність.

Спати в бібліотеці виявилося дуже непогано, хоч і жорстко. 

Килим новий, на вулиці тепло. У вікно світив Місяць. Від цього корінці старих книг виблискували там і тут позолотою. Їхні рівні ряди кидали геометрично правильні тіні. Наче солдати вишикувалися в бій за знання. Лише полиці з медичною енциклопедією недисципліновано вибивалася з цієї стерильної суворої краси. У енциклопедії немов намітився животик.

– Вагітність чи ожиріння? –  подумав я, розвеселившись. – От же ж малий заповзявся. Я на канікулах додому забігав лише поспати. А він таке замудроване читає. Летаргічний сон. Це ж треба!

Поправляти книги не став. Бо вперше побачив недбалість у цього акуратиста. 

– Нехай сам, як схоче. – прийшла остання думка.

І залишилися б останньою в житті, якби я ночував не тут. 

Бо малому зранку закортіло щось подивитись в старих книгах. Він озвався до мене, я не відповів. Дим спробував поторсати мене за плече. Злякався і  покликав Кіру. 

А я наче спляча красуня. Тобто не розбереш, чи взагалі живий.

Отак воно, довіряй медицині. Хто сказав, що все в порядку? Щастя Мальборо, що син і Кіра поруч. Але ж що то було і що далі?