Хлопчики не рюмсають

МАЛЬБОРО
І головне, що не так зі мною? Чому я не кажу законній дружині про дні народження батьків і не буваю в них із сім’єю –  ні з Жанною, ні з малим і Світланою? Вони ж не за три моря живуть, і навіть не на лівому березі. Двадцять хвилин їхати. Та й сам у них буваю добре, якщо раз на місяць.

Невже пусті слова якоїсь дурепи, яка вміє тільки гарно передавати схожість на папері, так глибоко застрягли й зачепили?

Невже мій перший шлюб відбувся лише тому, що не треба було признаватись, звідки я? Бо Світлана добре знає моїх батьків. І вони знають її сім’ю.  Батько Світлани колись виручив батька в бізнесі –  віддячив, бо мої родаки колись дали йому кредит без відсотків. І він віддав наші борги колекторам. Тільки вони тоді називались не колекторами, а братками.

Й відтоді батьки Світлани тут не живуть. Гарно влаштувалися за кордоном. Кажуть, там зручніше і безпечніше вести справи. Звали із собою Світлану. А вона вийшла за мене. Велика помилка з обох сторін, як виявилося.

Я може б і не спішив окільцьовуватись. Тільки  з нею так легко завжди було. І вона одразу знала, що я не містянин з народження. І малий на УЗД показався. Все одно до одного.  

Та он до чого дійшло. Гарно ж я віддячив. Не зв’язав би її шлюбом, вона б зараз десь там в Іспанії була репортеркою.  Чи ще десь. Живою.

А так он що вийшло. 

Малий вірить, що мати знайдеться, а насправді надії нема, он скільки часу пройшло.  Відлітався наш веселий метелик. 

А мені що робити? 

Дим ні за що не згодиться жити в одній квартирі з Жанною.  А колись же доведеться йому сказати, що мама не повернеться.

Я проковтнув колючу грудку, яка заважала дихати. Й задивився, як одна містянка в десятому поклінні, дочка невизнаних художніх геніїв і визначних алконавтів, витирає малому руки серветкою. Потім собі. Й тільки тоді розкриває упаковку морозива. Малий мружиться від задоволення, і Кіра теж. Собі взяла звичайний білий стаканчик. Не хоче на себе витрачати мої гроші? 

Ач, які ми горді й незалежні. 

Але задоволення ця дівчина отримує таке, що я відчуваю смак її  морозива аж через дорогу. І вона ж не мружиться і не закочує очі під лоба, як Жанна, коли зображує оргазм від їжі.

Жанна...

І раптом, наче довго про це думав і зважував, прийшло рішення – це кінець. І таке полегшення відчув, наче крила виросли. 

Навіть не тому, що Дим її не прийме. Я, мабуть, все ж погарячкував. Поспішив, бо вона була вагітна. 

Потім стався викидень. А чи була та вагітність насправді?

Уже не важливо.  

Я от мало Дима вчора не втратив, бо Жанна собі щось надумала. І сказала йому, що це моє рішення. 

Нишпорка припадочна, постійно проламує особисті кордони. Тепер ще й у телефон лазить. Мало того, ще й тре там щось на свій розсуд. 

Як же я від неї стомився, он навіть забувати все став. 

Вина моя. Визнаю. І не перша. 

Я давно щось роблю, ніби зручне й правильне. А від цього ні мені радості, ні тим, з ким повівся справедливо, але жорстко. І виправити неможливо. Світлана пропала. А ще раніше мати Кіри не мала чим годувати дитину. Може як раз тоді в ній щось зламалося, і вона згодом спилася. Теппер Кіра сирота. І Дим теж. 

А я нічого нікому не довів і все забуваю – щоб не згадувати, яка я погань насправді. А не ковбой Мальборо, який прискаче і все врятує. І всіх.

– Не подобається таке? – почувся голос, який мене так дивно витягає із засвітів, де я блукаю уже не перший рік.

– Подобається. Я все думаю про майбутній візит до тої шахрайки. Треба легенду.

– Яку ще, до чого тут легенда? Беріть швидше, бо тане.

Я взяв з рук Кіри морозиво – таке саме, як вона взяла Диму. 

– А собі чого не таке? Я не збіднію.

– Дим сказав, що ви це любите. Там внизу горішок.

– А. Горішок це чудово, Дим. А чого ти не порадив Кірі таке саме?

– Вона сказала, що любить пломбір. І ще не наїлася ним.

– Я в клініці відкрила очі й вирішила – зараз вийду і по дорозі додому куплю стаканчик вершкового.  А насправді ще два місяці там пробула після реанімації. Й не купила. 

Як в це вмістилося, що вона за цей час дізналася, що осиротіла, залишилася без житла й без копійки, а тепер от вперше відтоді ласує омріяним пломбіром? Отак мрії й здійснюються.

– Це не через мене. Я тут ні до чого. – сказав собі, й різко відвернувся до вітрини. Не бачив, що там, бо в очах потемніло. Ще не вистачало розплакатись.

Та що це зі мною? Я змалечку не плачу, як би боляче й гірко не було. Хлопчики ж не дівчатка, не рюмсають. 

Буває так, що боляче не за себе. Це називається совість? Може. Але є й інше слово, для того, що відчуваєш когось, як себе. Яке?