Він виказав нашу таємницю!

ДИМ

– Ага. Тут ми. А тобі що треба? –  сердито спитала Кіра. Я зрадів, що вона не каже дівці ви, як і я. Значить дівка нам не старша і не може наказувати.

Але я помилився.

– Мені треба віддати тобі зарплатню і компенсацію на випадок звільнення. Бо той випадок настав. Мій чоловік сказав, що звільняє тебе. Ти погано дивишся за дитиною. От, тримай. Тут розпишись.

– І не подумаю. – Кіра не удавала, що їй все одно, а щиро сердилася. – Звідки мені знати що ти не брешеш? 

– Ти йому подзвонила, і він потім подзвонив мені. Сказав, що редакторка у тебе може забрати Дмитрика. А вона нетрадиційна. Ще навчить чогось і розбестить.  Тому отак. Він нічого не має проти тебе. Але бери гроші й звільняй приміщення. Тут вистачить, щоб найняти кімнату на Трої. Влаштовуйся на роботу. Або до редакторки звернися. Вона зараз самотня. І дуже щедра, як мені казали.

Як я злякався!

Я думав більше, ніж Швабри, злякатись не можна. Але тільки зараз відчув справжній страх. Дівка зайде до квартири, викине мамині речі й вижене маму, коли та повернеться! І це їй сказав зробити тато. Повітря всередині мене стало ректи. Я спробував вдихнути, заточився, став падати. Чи злітати  так і не розібрав. – На лице потекло щось холодне. А голос Кіри звучав так, що я б злякався ще більше, якби вона сердилася на мене.

– Бачиш, коза, що наробила? Тобі тільки дитину віддавати. Пішла звідси.  Щоб я тебе не бачила. А то поліцію викличу. Розкажу, як ти до нас чіпляєшся. Може вкрасти хочеш дитину. На органи чи так продати збоченцям. 

– От гроші. Які ще органи? Я дружина його батька. –  сичала дівка.

– У нього тих дружин принаймні діві уже було. Сьогодні ти йому дружина, завтра ніхто. А дитині ніхто і так. Пішла, я сказала. Тільки підійди ближче, я кричатиму.

– Гроші..

– Знайшла лохушку. Спочатку на тобі гроші. А потім скажеш, що я ці гроші у тебе вкрала або забрала. Киш, курка поплавлена.

Ну принаймні те слово було схоже на курку. Хоч я би сказав пляж. Але дівчатам не можна говорити поганих слів. Так що нехай буде курка.

Коли я розплющив очі й сів, дівка була уже десь в кінці алеї. Шаркала своїми макаронинами на шпильках. Фу. Тато що, не бачить, яка вона некрасива? Як він міг, ми його звали на поміч, а він…

– Відбилися. –  сказала Кіра. – Вставай. І дрібними перебіжками додому. А батько твій все ж… Я йому розказала, щоб він щось зі Шваброю вдіяв, а він…

Я відвернувся. Злі сльози знов підступили до очей, ніби я дівчинка. Бо нічого не міг сказати на захист тата. Ця дівка! Навіть її кіт розумніший, подряпав, коли ручки до нього простягла. Я б їй теж всю морду роздряпав, якби дотягся. 

А мама не стала. Дівка до неї приходила. Сказала мамі, що тато тепер її. І вона його не віддасть. А мама сказала, що вона не забиратиме і назад не прийме. Бо гидує після дівки. От.

Я тоді на маму розсердився. А тепер… Тепер теж так  думаю. Фу, як противно. 

Спочатку відчув, як у мене пропав захист від тата, який завжди був. А потім  – що він може і не був. А мені просто здавалося, ніби він завжди за мене і нікому не дасть скривдити. А може і не здалося. Тільки тепер я не знаю. Може він дівку свою не дасть скривдити. А маму і мене дасть?

Спина тепер відчувала холод. Бо її ніхто не захищав. А рука була тепла від руки Кіри. І тепло піднімалося від долоні все вище. 

Ми їхали на ліфті, а не йшли сходами, як раніше. І зачинились на два замки, а не просто захлопнули, як завжди. 

І тільки коли мив руки, я здогадався, що ти ми закрилися від тата. І що  у нього все одно тепер є ключі.

Це значить – Кіра хоче показати, що ми більше йому не довіряємо. І я теж не довіряю.

 А чого він? То заночував у дівки, і мама не схотіла його сюди пускати. То не став мене рятувати від Швабри, ще й Кіру хотів прогнати. І не сам, а щоб Жанна сказала. А та щоб сюди прийшла жити й вигнала маму. 

– Білочка нічого не встигла сьогодні принести . – сумно прошепотіла Кіра, наче нас могли підслухати. –  Будеш їсти, що є. 

Я мовчки кивнув. Що вже зробиш. 

Ми їли омлет.  А Кіра щось писала в блокноті для меню, що їй тато залишив. І так задумалася, що не чула мого питання, чи білочка завтра щось принесе. Потім подивилася на написане, підтисла губи й видрала листок. Зіжмакала і замахнулася, щоб кинути у смітєпакет.

– Дай мені. – сказав я. – Ти все одно не попадеш. Забрав у неї папірець і пішов до пакета для сміття. Я ж не знав, що там щось важливе. Просто Жанна, як жаба з подряпаною мордою.

Тут у дверях повернулися два ключі, і тато зайшов, таки радісний, наче не виказав нашу таємницю своїй дівці.

Він що, не здогадується, як образив і принизив не тільки Кіру, а й малого? Чи може все не так, як всім трьом здається?