Голос татової дівки я завжди впізнаю

 ДИМ

Мені подзвонила Швабра. І спитала, як мені ведеться без мами, й чи не хочу я переїхати до неї.

Я так злякався! 

І побіг до Кіри.

– Не відавши мене їй!

Кіра забрала телефон, довго мовчки слухала. Іноді кивала. Вона була в маминій торішній сукні, яку мама носила ще коли ми були з татом. Мабуть, тому Кіра  стала чимось на неї схожа. Майже така ж легка.

Я злякався.що вона теж полетить до швабри, і я залишуся тут сам. 

А погана тьотя прийде і дасть мені щось випити. Я помру, як Кірині батьки. А вони всі залишаться. Тато з дівкою, Кіра зі Шваброю.

А я? 

Буду біля мами в клініці. А вона може не прокинутись. Я сховався за стільці й все чув, що казав лікар Кірі. І ще потім дивився в енциклопедії.

Тому що ми з мамою нікому не потрібні. Всі нас забудуть. Проміняють. Спочатку поплачуть, і все.

Я витер сльози й розвернувся, щоб іти до мами. А Кіра нехай зі своєю Шваброю говорить. Потім сяде до неї в машину і поїде. А самі мені кажуть, що не можна сідати в машини до незнайомих. От нарошне сяду. Будуть знати.

Смикнув на себе двері і вискочив з квартири, зайшов у ліфт.

Кіра йшла зі мною, як прив'язана. Не казала, щоб не рюмсав, не втішала. Все ж вона не схожа на маму. Не жаліє, але й не залишає самого. 

– Ні. –  сказала вона нарешті в телефон. –  І так ні. У дитини є батько. І мати знайдеться. І це не причина –  забирати додому дитину співробітника, що пропав. Це вам не приблудне кошеня. У дитини є де жити. І є на що.

Я нашорошив вуха. Кіра точно на маму не схожа, не удає з себе ввічливу. Вона Швабру терпіти не може. І не має слухати дурних розпоряджень, бо Швабра їй не начальниця. 

– І знову ні. –  сказала Кіра. – До речі ви, мабуть, зовсім не знаєте Дима. І живете з батьками. Ця дитина не звикла удавати, ніби не бачила того, що бачила. Що саме? Звідки мені знати, він впевнений, що ви скоро до них у квартиру переїдете, і він буде змушений жити на горищі.  Це ви йому таке казали? А не треба нічого доводити. Ми не в суді. Ви так багато зробили для того, щоб ваші батьки не взнали вашу таємницю. Не зіпсуйте все в самому кінці. 

Кіра знову замовкла і взяла мене за руку на переході. Швабра ще не все сказала, видно. Я уявив, як мене приводять в редакцію і кажуть:

– Наш співробітник Світлана пропав. А це його дитина. Вона тут житиме. 

І покажуть мені мамин стіл, а під столом буде килимок, щоб я спав. І миска. На ній буде написано ДМИТРИК. Як же я ненавиджу це ім’я! Мені туди насипатимуть корм, а воду я можу пити сам. Там є кулер. 

Спробував схлипнути й чогось засміявся. Але сльози все одно текли.

Кіра  нарешті сказала Швабрі, що це безпредметна розмова. І що їй платять за роботу. А робота полягає в тому, щоб дитина була під наглядом няні. А не в тому, щоб няня віддавала хлопчика для погратись тим, в кому раптом проснулася совість. Так що нехай Швабра тренується на лабораторних мишах до того, як підходити до живої дитини.

І віддала мені телефон, дістала серветки й нарешті витерла мені обличчя .

– Висякайся. Я не вмію втішати, Дим. Бо чим тут втішиш. Якби у мене був брат чи сестра, я би вміла. А так… Все одно давай ми постоїмо, поки ти зможеш вільно дихати й спокійно говорити. Бо твоя мама може почути уві сні, що ти плачеш. І буде теж плакати.

– А, проїхали. Я уже. Просто злякався. Добре, що ти прогнала Швабру. 

–  Та якби ж то прогнала. Просто тепер вона знає, що силою тебе не забере. То суди й довго. І нічого їй не присудять.  Тільки я все одно подзвоню твоєму батькові. На всяк випадок.

Але вона не подзвонила. Бо тато був зайнятий, мабуть. Не взяв трубку. Тоді Кіра надиктувала все на відповідача.  

І ми зайшли до мами. 

Вона так само спала, але уже не була така біла і ніби лялька. Лікар сказав, що мама ворушить пальцями. А це значить, що процес пішов на краще.

Я подивився на мамині пальці. Нігті були акуратні й чисті. Не такі. як коли ми її знайшли. І не такі як завжди. Просто рівно відрізані, не закруглені. А коли везли маму сюди, деякі нігті були зламані. І руки висіли, як у тряпчаної ляльки. А тепер вона наче перебирала пальцями ковдру. Чи стискала її. Дуже зосереджено. 

Я підслухав, що казав старий слідчий Кірі. Я уявив, що то вона уві сні відбивалася від вбивці. Тої тітки. Та, мабуть, хотіла маму напоїти отруйним спиртом, а мама її відштовхнула і сховалася в погріб. Мама дуже розумна. Знала, як рятуватися. І що я її знайду.

А тепер вона ворушить пальцями. І скоро прокинеться.

Я їй все це сказав на вухо. Бо може вона забула. 

Тут прийшла медсестра поміняти крапельницю. Сказала, що не можна тут гратися.

І ми пішли додому.

По дорозі зайшли до білочок. Вони прибігли, як тільки мене побачили. Одна скочила просто на руку і стала вирушити носом. Вибирала, який горіх смачніший. Я подумав. що скоро їх розрізнятиму в обличчя. І треба уже дати їм імена. 

Спитаю в Кіри, які імена більчачі.  Бо знаю тільки киць-киць.

А білка все ніяк не  могла вибрати горіх. 

– Не перебирай харчами. Вередуватимеш, то не виростеш. – налякав я її. –  І мені принеси щось смачне. Мені дуже треба вирости. Дуже-дуже швидко. А то мама і Кіра не завжди зможуть відбитись.  

Білка подумала і запхала один горішок за щоку. А другий тримала в лапах. От жадюга яка. Ми з Кірою пересміювалися, а білка не ображалася.

– От ви де! – проскреготіло позаду, як ножем по тарілці. 

Голос татової дівки я завжди впізнаю.

Що знову? Одночасно і Швабра, і Жанна виявляють інтерес до Дима, а Мальборо не бачить повідомлення! Знову Кіра має сама вирішити, що робити.