Знайдіть гроші, щоб оплатити навчання

– Я можу закінчити так само як і батьки. –  жорстко пояснила  цьому типу, що звик заробляти гроші легко і швидко. – Батько і мати теж були здібні, рідня ними пишалася. І все спочатку було непогано. Навіть студія була у батька від діда.  І мене віддали в гарну школу. Тільки потім трапилася чорна смуга. А в батьків завжди було багато приятелів. Всією компанією щось відмічали. Весело. Збиралися всі разом і фестивалили до ранку в когось, але найчастіше –  в тій самій студії.

Мальборо кивнув. Мабуть, пригадав, як сам там відривався і як знайшов художницю, щоб зробила ескізи для реклами його бізнесу. Принаймні мені здалося що згадав, бо він відвів погляд і злегка почервонів. І хоч він не винуватий в тому, що не спився тоді й не стирчався, я заговорила жорсткіше.

– Гульбанити для художників природно. З горя, що нема замовлень, з радості, що є, для натхнення і щоби зняти напругу. І всім нічого. А в батьків все менше замовлень і все частіше запої. Словом, мені не можна вживати спиртне, заводити приятелів і малювати. Що завгодно, тільки не це. І тоді я не пропаду. Просто треба здобути нормальний фах. Щоб ніяких п’янок-гулянок, ніякої богеми.  Навіть щоб цукерок з лікером не приносили на подяку.

– Це який же фах, щоб ні приятелів, ні корпоративів? –  вражено перепитав Мальборо.

– Не знаю ще. Хотіла в медичний, але вже не треба. Так що все одно, який. Тільки щоб там не треб було малювати й пити.

– Смішно. Тост на корпоративі за здоров’я боса і процвітання фірми – то вже два бокали принаймні. І ще дні народження у всіх. А щодо малювання, то зовсім дурня. Ти себе зраджуєш. – повчально проказав цей спец по зрадах. – От бачиш, руки самі малюють.

– Як малюють, так і перестануть. –  відрізала я. –  З якого сиру треба починати? 

– З м’якого, негострого.

– Це я і без вас знаю. В гуглі все ясно написано. Ви покажіть, де він на цій тарілці.

Мальборо знов почервонів, наче був винуватий в тому, що я не можу розрізняти сири на око. 

– Та ти просто безгрішний янгол. Навіть не знаю. чи можна тебе розбещувати таємницями сирної тарілки. –  він явно вважав, що жартує.

– Можна.

Мальборо підсунув мені тарілку, показав найближчий сир і урочисто сховав пляшку в холодильник. Замість забрати з собою на якийсь корпоратив. Мабуть, думає що сьогодні сир, а завтра вино.

А потім Кіра списана в тираж? Ага. Щаззз.

– Більше не буду тебе провокувати, вища істото.  Їж. Я потім. Мені щось… Я б чаю теж… –  промимрив він. 

І тут задзвонив мій телефон.

– Що таке знов? –  спитала я слідчого, бо висвітилося прізвище Сидоренка.

– Щось дуже дивне. Ти не можеш прийти на впізнання?

– Кого? –  перелякалася я.

– Рієлторку наче спіймали. Але щось не сходиться. Треба, щоб ти підтвердила, що це вона. Або не вона

– А. Хух. Нарешті.  І Дим підтвердить. Коли приїхати?

– Та хоч зараз. Тільки…

– Що тільки?

– Та нічого.  Проїздіть. 

Зла радість піднялася від серця і вдарила в голову. Нарешті гадина за все відповість. І можна ходити не озираючись, не міняти маршрути. Все їй на суді скажу, тварюці.

– Дим, хочеш подивитись на шахрайку, яка продала твій мамі мою квартиру?

– Ухтишка!  Хочу, де вона?  

– Не знаю. До слідчого треба.

– Я вас відвезу. –  відсунув Мальборо тарілку, з якої нічого так і не взяв. – Тільки ти поїж. Вона нікуди не дінеться, раз уже зловили.

– Слідчий просив зараз. У нього робочий день. Чого має затримуватись? –  сердито сказала я і теж відсунула тарілку. А в животі все стислося від тривоги.

Що там у нього не сходиться? І чи отримаю колись свої гроші, щоб не залежати від …

Від кого не залежати, я так і не придумала. Але злість на Мальборо не вщухала. Навпаки, поки ми їхали в його занадто новій і красивій машині до відділку, злість росла і розпухала десь коло серця. Тисла, заважала дихати. Настільки, що стало страшно – от вона зараз вибухне, і я разом з нею.

Голодна і зла піднялася я на другий поверх відділку поліції й зайшла в кімнату,  де одна стіна була прозора. А для тих, хто був за склом, нас було не видно і не чути, як пояснив Сидоренко. 

– От вона – показала я на одну з кількох чимось схожих жінок. Хоч жодна з них не мастила губи оранжевою помадою і не носила темних окулярів.

– Гм. Засада. І хлопчик сказав, що це вона. – задумливо протяг слідчий.

– І що не так?

– Що?  Приблизно все. Мати хлопчика боронилася від нападника. І у неї під нігтями медексперти знайшли біоматеріал. Тільки май на увазі, я тобі цього не казав. І того, що скажу зараз.

– Швабру перевірили? – нетерпляче спитала я.

– І її, і колишнього чоловіка потерпілої. Ще коли її знайшли. Нічого схожого. 

– Так це чудово. – давно не було так радісно.

І раптом до мене дійшло. 

–  Ой. 

– От тобі й Ой. У неї теж не знайшли.

– І що тепер? 

– Вона каже, що просто їхала повз із клієнтами, не туди звернула на роздоріжжі й вийшла попросити води в хазяїв. Пасажири правда кажуть, що їхали дивитись дім для дачі. Але вони їх уже двійко оглянули в той день. Все ускладнюється. А головне, тепер остаточно ясно, що постраждала відбивалася не від неї. В підвал її зіпхнула не рієлторка. І що тепер, як думаєш?

– Тепер ви маєте взяти пробу шкіри в мене, а може й в малого?

 –  Ні, в малого, мабуть, не треба. – похитав головою слідчий. – То не був жодний з кревних родичів потерпілої. І то, ймовірно, була жінка. З усього, що ми знаємо, то мала бути рієлторка. Але то не вона.

– Звісно не вона. – вбито визнала я. – Тепер це очевидно. Не її почерк. Нема ж спирту. Ні етилового, ні метилового.

– А ти метка. –  сказав Сидоренко. Хоч могла і раніше це помітити. –  Ходи на юрфак.

– Знайдіть гроші, щоб оплатити навчання. –  скривилася я.

Глухий кут. Знову. Тільки тепер в цьому куті зі мною Дим і Світлана. Бо вбивця ходить на волі. А поліція нічого не може вдіяти. Тоді я вперше вирішила, що Мальборо має допомогти. Але не вирішила як. Бо він же нічого не знає. І казати не можна.