То просто теж погана спадковість

– Ой-ой. –  пирхнув Мальборо, вішаючи рушник. – Я можу і твою чашку в посудомийку поставити, якщо що. Тільки меню запиши на папері й повісимо отут. – він кивнув на холодильник. – Прикріпимо магнітом. Бо у мене оті більчачі недоїдки якось не викликають довіри. Треба, щоб білки, жири й вуглеводи Дим отримував…

– Залюбки напишу, якщо ви продиктуєте. –  процідила я крізь зуби. – І навіть приготую, якщо розкажете, як. Бо я не справжня куховарка. В оті ваші консоме не вмію.

– Вибач мені за голодне дитинство. Я не хотів образити. –  оцей його тон добив, наче просто на ногу наступив в маршрутці!

– Моє дитинство якщо й було не дуже ситим, то не через вас. –  мало не крикнула я. Але стрималась і промовила я чітко і неголосно.  Й взяла простягнутий ним блокнот в шкіряній палітурці й зі спеціальним відділенням для ручки. Вона що, із золотим пером?

От же ж. Нащо всі ці понти? Переді мною не треба вимахуватись. Я й в телефоні прочитаю рецепт, і йому перешлю без  допомоги золотого пера.

Мальборо тим часом, ніби вчителька молодших класів для учнів, що відстають в розвитку, по буквах диктував усяке м’ясне, зрідка рибне. Я записувала під запевнення Дима, що він це не буде.

– Дим, у тебе манія величі? Не питай, що це. У твоїй енциклопедії прочитаєш. – нарешті не витерпіла я. – Ти не пуп землі. Твій батько поки що поживе тут. Значить буде щось їсти принаймні вранці й ввечері. Ти не будеш? І не треба. А він буде. Бо м’ясо – справжня ковбойська їжа. 

Дим вловив натяк на льоту, а Мальборо збився і подивився на мене розгублено.

– А ти що будеш?

– Мені все одно. Їжа, вона їжа і є. Чай майже холодний. Ви будете їсти сир? А штопор он там –  показала я на шухляду з виделками, ложками, ножами й ще чимось металевим, не знаю, для чого потрібним. 

– Штопор? –  якось безпорадно перепитав він.

– Це вино. Явно дороге. Ви його замовили бо, мабуть, звикли до такого на вечерю. Такі пляшки ж відкривають штопором?

– А то ти не знаєш? –  недовірливо примружився Мальборо. Що ж, я теж би не повірила дівчині з сім'ї алконавтів. Та пофіг, що цей хазяїн життя про мене думає. Пофіг, ясно?

Не ясно. 

Бо  все ж відповіла.

– Не знаю.

Він одразу ніби  став вищий на зріст.

– Дивись, покажу як.

– Не цікавлюся. – ото ще мені вчитель життя, лише себе чує. – Все одно ніколи не питиму винна. То нащо знати, як його відкривати.

– Ніколи? Чому? Воно натуральне, не порошкове, легке і з гарним букетом.

Мальборо непідробно зацікавився. Явно забув, що я казала. Якщо я звісно казала. Так давно всім кажу одне й те саме, а вони ніби не чують.

– У мене погана спадковість. Батьки спилися трохи більш як за п’ять років. Тому мені не можна навіть пробувати.

Він поставив пляшку на стіл. Зараз скаже, що не п’є сам? А це не рятує. В компанії навіть легше спитися.

От тільки сказав він інше.

– Нічого собі. Спадковість у тебе що треба. В тебе талант, дівчино. Тобі вчитись треба.

– Вчитись пити? – я не покрутила пальцем біля скроні тільки тому, що поряд сидів Дим і дуже уважно стежив за нашою бесідою. – Ви мене, як це буде… схиляєте до розпиття? 

– Ні разу. Не пробувати як раз ти правильно вирішила. І він показав на мою руку, що звично робила дещо заборонене ще суворіше, ніж вино.

На листку з меню уже красувалася віньєтка, поруч з кожним інгредієнтом – картинка, яка його зображувала, а під кожним рецептом – зображення готового блюда, як я його уявляла з опису Мальборо.

Я відчула, як червонію від волосся на голові до пальців ніг. І відкинула явно дорогу ручку, наче вона перетворилася на кобру і вжалила.

– Ти що, тобі погано? Кір, тобі водички? – злякано закричав Дим.

– Погано. Водички? Давай. Зараз пройде. Прошу вибачення. Давно не було такого. Мабуть, замислилась.  То випадково. – погладила я малого по голові. І дійсно рука уже майже не тремтіла. А от брехати дитині було противно. Він же мені ніколи не бреше.

Ага, замислилася я. Як би не так. Розізлилася на Мальборо, і дах знесло. От руки й самі тягнуться до забороненого.

– Що з тобою? –  не вгавав цей ковбой. – Дуже гарно. Ресторан внизу тобі добре заплатить. Я домовлюся…

– Не треба. –  глухо показала я. – То просто теж погана спадковість. Тільки вина я не пробувала. І тому в повній безпеці й можу не боятися. А малюванню мене ще змалечку вчили. Тому воно іноді виривається з-під контролю. Але я впораюсь.  Нічого. Краще запишу меню в телефон. Дим, викинеш потім це у пакет для сміття?

Дим кивнув. 

– Я нічого не зрозумів. –  спантеличено сказав Мальборо. – Ти найнялася нянькою за їжу. А можеш заробляти швидко і без напрягу.

Та де ж йому зрозуміти? Мальборо так все життя і діє: заробляє, як його батько, тому, що в нього добре виходить. І жінок міняє, бо це легко і свідчить про успішний успіх. От тільки є нюанс, навіть кілька. Які? Він про них не знає. А ми скоро побачимо.