Я не ваша посудомийка

– Ти диви. Ще одна вища істота знайшлася. – процідив Мальборо, наче плюнув зневагою. – Корінна киянка. Ану покажи, що ви там знайшли! –  грізно гаркнув він.

Я б на таке гарчанні показала середній палець і зачинилася в кімнаті. А от Дим уже тягнув стос аркушів.

Мальборо прихилився до одвірка, глянув на перший ескіз і злорадно гмикнув.

– А що я тобі казав, синку? Треба попередити слідчого. Може вона як раз ота шахрайка і є. –  кивнув він на мене. – Бо бреше, як дише. Це не її малюнки. То ескізи до мого одягу для одного спектаклю і реклами. І я знаю, хто їх малював.

– І я знаю. –  посміхнулася йому, як адвокат Швабри, щоб всі зуби напоказ. –  Це моя мати робила ескізи. Вона їх хотіла викинути на сміття, коли їй не заплатили за роботу. А тепер це весь спадок і пам’ять по ній у мене. –  сказала я точно вирахувавши силу невидимого ляпаса. –  Я не викину ці малюнки, щоб пам’ятати, через кого ми кілька тижнів їли манну кашу на воді. Коли закінчилися гроші навіть на хліб. Бо їй не заплатили за роботу. Хтось зекономив на платні для художниці. Хтось, для  кого то були не гроші. А їй і позичити не було в кого. Бо сусіди сахалися від нас, як від чуми. Адже мого батька тільки що посадили. І не випустили, як декого. Бо в нас не було за що найняти адвоката. 

Дим слухав, як страшну казку з явно щасливим кінцем. Тому що я ж от тут. Жива, здорова й не голодна.

А Мальборо… 

Ха!

Так йому й треба. Нехай відчує себе справді нижчою істотою. Не через те, що не містянин. А через те, що підлий. 

От і правильно мати про нього казала, а я не вірила. Світлана за нього вийшла, бо думала - він надійний й щирий. А він зрадник, і тепер живе з противною жабою Жанною.  А якби вона вийшла не за нього, її б не зрадили, вона б не подала на розлучення і не переїхала б сюди. Не побачила б рієлторку.

Нічого поганого з нею б не сталося. А в Дима був би справді хороший батько, якби Світлана вийшла за іншого.

А цей! Лицемір нещасний, забрав батьків з села, щоб ділові знайомі не знали, що він справжній ковбой. Коров’ячий пастух. Селюк. Гад.

Вся злість, що зібралася в душі, поки я лежала в лікарні й думала про життя, вихлюпнулася тільки що на Мальборо. І він відчув, яка ця злість гірка й отруйна. Може не через слова, а вгадав по очах. Я дивилася невідривно і ненавиділа його, як і весь світ, що був до нього такий поблажливий, а мені залишив лише жорстокість.

Лице Мальборо вкривалося червоними плямами. І от він уже весь почервонілий і дивиться на мене, як бик на тореро.

Отут. На цьому ж місці мене один такий уже бив ногами.  Ребра зрослися. Але пам’ять не відбита. Нехай тільки стробує. Горло перегризу. Мене ніколи ніхто більше не вдарить.

Я ні слова не сказала, але він  знов сіпнувся і глянув на свої стиснуті кулаки. Повільно розтис пальці  й хотів щось сказати. Але тут у домофон подзвонили. Привезли замовлення з продуктами.

І момент щось комусь довести або пояснити безнадійно пропав.

Мальборо забрав коробки й мовчки пішов на кухню.

Там уже сидів Дим і їв просто з судка сир від білочки.

– Хочете спробувати? Там горішки. Тільки не все, то мені принесли. –  щедро припросив він нас із Мальборо.

–  Їж, я потім –  сказала, радіючи, що йому зайшло.

– Ти руки мив? –  визвірився Мальборо.

– Мив. Ти уже як твоя дівка. –  неуважно сказав Дим, виколупуючи горішок з сиру. – Тепер ще скажи, що я чистоплюй, як мама. А вона…

Я зробила великі й страшні очі. І Дим обірвав себе на півслові, набрав повну ложку сиру й став старанно жувати.

– Вона… Я її знайду. Це я тобі обіцяю. –  твердо сказав Мальборо, не повертаючи голови від коробки, з якої щось викладав в морозилку. І не скоро випростався у весь свій немаленький зріст, поставивши на стіл пляшку якогось вина і пласку дощечку із залишками різного сиру, накриту плівкою.

– О, сирна тарілка. Виноград мій. –  сказав Дим.

Чого я почервоніла, сама не знаю.

Не соромно ж ніколи в житті не бачити тарілки, де сир підібрано від майже солодкого до гострого.  Я люблю сир. А про таку тарілку тільки читала.

– Тобі ще морозиво за те, що добре поїв. –  примирливо сказав Мальборо Диму. – А нам з нянею  сир і легке вино. На знак примирення і закопування сокири війни. Я … Кіро, мені соромно, що тоді не заплатив.  І шкода, що тепер це не виправити, бо твоя мати…

Він глянув га Дима й нарешті заткнувся. 

Ага. Моя мати померла. А мати Дима –  пропала. І він не знає, що знайшлася. Д-дурень, а не Д-делікатність. Як добре, що Дим бачив матір і вірить. що вона одужає. Бо коли мені було стільки ж. скільки йому зараз, ми з матір'ю були голодні й ображені на весь світ, але все ще разом. Бо між нами тоді ще не стояла отака чи подібна пляшка.

– Дякую. Я не буду. Не п’ю. – пояснила я. – А за сир окрема подяка. Я зараз чаю зроблю. Поки ви будете мити руки. –  не втрималася від шпильки. Бо він дійсно їх не помив, коли зайшов. А Диму нагадував. педагог мамчин.

Мальборо видихнув. Явно уже думав, що я той сир кину йому в морду при синові. 

За кого він мене приймає?

– За дочку алкоголічки, яка померла від того, що напилася метилового спирту, от за кого. –  нагадала я собі.

– Давайте тоді, замість дегустувати вино, напишемо приблизне меню на тиждень. –  сказав він, озирнувшись від рукомийника і  витираючи руки махровим рушником, який потім недбало кинув кудись за спину.

– Повісьте рушник на сушарку. Будь ласка. Я няня вашого сина, а не прибиральниця. І ще трохи кухарка. Але не ваша посудомийка.

Потроху діалог налагоджується. Мальборо лише формально перепросив. Кіра все ще сердиться. Але вони уже не дивляться одне на одного звіром. Що ж далі? О, там цікаво. Наприклад про те, що пити спиртне й малювати - практично те саме. Для кого і чи надовго це затишшя?

Підпишіться і завтра дізнаєтесь ;)