Наче його змія вкусила

Чому ж Мальборо не вдалося мене принизити? Тому що я була трохи готова. І того вечора таки ж дізналася, що мати все правильно намалювала. У нього на руці ще недавно була татушка. І він її видалив. Як раз після того, як…

Але краще по черзі.

Ми повільно поверталися додому і підкреслено ввічливо говорили про не важливе. Наче звикали до того, що тепер живемо в одній квартирі.

– Я замовив продукти, з тобою не радився. Може треба буде щось докупити. – батько Дима, якого я уже подумки називала лише Мальборо, подав мені  злощасний телефон зі списком.

Від образи на те, що він ніби виграв якусь не об'явлену суперечку між нами, я погано розуміла, що бачу.

– Не важливо. Приготую з того, що привезуть. –  буркнула собі під ніс, повертаючи ще теплий від його руки смартфон. 

– Я може не буду. Мені може білочка принесла обід. –  звично завів своє Дим.

– Може. – згодилася я, бо ще як тільки прокинулася,  сховала на балконі сир з горіхами й цукатами в контейнері з льодом. І малий матиме приємний сюрприз. Звісно якщо наглющі білки, які біля ботсаду почуваються хазяями життя, ще не утягли контейнер до себе в дупло.

– Погано їстимеш, не виростеш. –  видав Мальборо чи то базу, чи педагогічну мудрість.

– Я виросту такий, як мої батьки. Так в книжках пишуть. Це генетика, тату. – дуже серйозно пояснив Дим.

– Генетика генетикою. Але я от виріс в селі. – задушнив Мальборо про босоноге дитинство. – Продукти всі домашні. Весь день на вулиці, часто на коні. А зараз що? ти пішки ходиш лише в парк, з тварин бачив лише біл…

– На мустангу? Ти бачив живих коней? Так він точно ковбой, а ти казала! – крикнув Дим. І треба було бачити малого в момент повного тріумфу над моєю недовірою до чеснот його ідеального тата. –  А чого ти мене не возив туди? – уже тихше спитав він у батька. 

Той скривився, наче розкусив лимон. 

– І на Мустангу теж. А тебе нікуди возити. Там уже крім ферм, рембази, контори з менеджером і бухгалтером нічого немає. Ти чого?

Як чого? Не помітити розчарування малого міг тільки сліпий. Отак скинути з мустанга до порогу бухгалтерії!

– Я тобі кінну школу оплачу. –  якось надто жорстко для спогадів про ідилічне дитинство відрізав Мальборо. – Нема чого туди й потикатися. На що вже батько з матір’ю чіплялись за ту місцину, а все ж  сюди переїхали. 

– Чому, там же конячки? –  Дим був прикро вражений дурістю дорослих. 

– Направду, то я їх переконав. Конячки є де завгодно. А репутація в бізнесі –  все. Я й не розумів цього, поки одна кур... жінка мені пояснила, що не так. Що ковбой з Америки - то круто і реклама. А пастух з Хацапетівки – просто селюк і не рівень міських дівчат і великого бізнесу. Бо жінкам треба знатись з чоловіками із таким статусом, як у самих жінок або з успішнішими. А з нижчими хороводитись не треба. І в бізнесі так само.

– Ідіотка! Вона не могла бути вища за тебе! – вражений неймовірним припущенням Дим уже, мабуть, уявив собі батькову дівку, тільки на вдвічі вищих шпиляках чи з іще довшими ногами. Схожу на Жанну тим, що принижує всіх навколо просто тому, що вище зростом.  

І Дим одразу ж взяв тата за руку, немов захищаючи від тої поганої жінки.

– Не була вона вищою. –  смикнув кутиком рота Мальборо. – Просто малювала з мене ковбоя. І розважала отак столичною мудрістю, щоб сидіти непорушно мені було не так нудно. Я подумав і вирішив…

– А ми знайшли твої портрети, там, де ти ковбой. – радісно перебив його Дим. – Вони Кірині.

Його батька наче струмом вдарило.

Але мене вразила не реакція Мальборо, бо я уже знала, хто йому це сказав. Тому що мати те саме казала і мені – щоб не водилася з ким попало, а тільки з тими, хто вище за статусом.

Добре, що я не могла її послухатись. Бо з дівчиною з сім’ї алконавтів вищі верств спілкуються дуже специфічно. І я одразу такі спроби збивала на злеті. Але й щодо нижчих верств мати правду казала. Я не хотіла спілкуватись з тим їхнім гостем на новосіллі. І пручалася. А потім, коли уже була без пам'яті, від того активного спілкування мене врятували не приятелі батьків, а сусіди-пенсіонери. До речі ті сусіди ні разу не ковбой з маминих ескізів. Стара подружня пара. Божі кульбабки. Жиза, чого вже там, зовсім не дитяча вигадка.

Тож образа самозакоханого мажора на слова матері, яка в ті дні дуже шкодувала, що сама не завела потрібних знайомств, мене зовсім не здивувала. Зате вразила реакція Дима. От як він з розповіді батька здогадався, що того колись сильно зачепили й принизили слова богемної художниці? Мати тоді звинувачувала весь світ. Батька як раз посадили по доносу когось із заздрісних приятелів чи  може приятельок, які ніяк його не могли його, такого красивого, веселого і талановитого захапати. Хоч він був давно одружений. І мені на той час було років вісім, як от зараз Диму. 

Словом, мати була не в гуморі. От і сказала красивому безнапасному хлопцеві при грошах і з перспективами, що він все одно не її поля ягода, бо не киянин. Тому що допомогти їй виручити батька не може. Не має потрібних знайомств, бо з жиру біситься і водиться з богемою. Яка одразу в кущі або в запій, як тільки чує реальну небезпеку.

 А Мальборо, мабуть, образився на зневагу, та й хто б не образився. І грошей за роботу корінній киянці не заплатив. Тому що міг, бо що вона йому зробить.

І я зараз дуже ясно відчула, що не заплатив саме він. Бо то їхній сімейний холдинг. І рекламу замовляв він. Адже то його друге Я –  ковбой Мальборо. 

Пам’ятаю, мати тоді вперше сказала мені, що не треба бігти по хліб, грошей все одно немає.

 І я сьогоднішня міцно стисла губи, щоб вони не тремтіли від ненависті на цього пихатого типа, що колись залишив мене  з матір'ю голодувати. І від сорому за матір. Хоча той сором як раз був звичний. А плакати все одно дуже хотілося. Не вистачало комусь сказати ще хоч слово, й злі сльози полилися б, зробивши мене посміховиськом.