Чого він насправді хотів?

КІРА

– Знову ти не віриш поліції. – єхидно примружився Сидоренко. – її машину як раз помітили на виїзді. Саме в той день. Бо вона швидкість перевищувала. І є на реєстраторах. 

– Вона могла іншу машину взяти. Або на автобусі.

– Могла. В автобусі б її хтось запам'ятав. Бо дівчина дуже примітна. А машини ми перевіряємо. Але все ж ймовірніше, що сварку бачила рієлторка. І вирішила, що як підведе власницю машини з іменним номером під підозру, то мажорка не схоче репутаційних збитків і  натисне на всі важелі. Й справу закриють. Тому і створила нашвидкуруч фальшиві речові докази. І скоріш за все досі не знає, що потерпіла вижила. А може боїться перевірити. 

– Так нащо вона купувала той дім? Щоби привести покупців, а там труп в підвалі? –  розсердилася я. – Спочатку вона мала б Світлану витягти й десь закопти.

– А вона його не обов'язково купувала. Їй важливо позбавитись свідка. Світлана ж могла її впізнати, коли ми ту рієлторку затримаємо. А це рано чи пізно все одно станеться. От рієлторка й прибула ніби з наміром купити хату. І легко позбавилася важливого свідка, гідного довіри суду.  

– Суду? Ви її спіймайте спершу. – а ще...

Він скривився, ніби розкусив гірку таблетку. Ну і що? Я теж вмію кривитись.

– Спіймаємо. Я саме до того і веду. Про те, що ти жива, вона може не знати. А от що малий залишився тут, знає точно.

– Тоді шукатиме у батька? 

І тут до мене дійшло. нащо він затіяв показові виступи з Димом і взагалі нащо мене сюди покликав.

– Ах ви ж! Не дам робити з нього приманку.

– Ти не можеш не дати. –  терпляче пояснив Сидоренко. – Бо ти офіційно йому ніхто. І марно думаєш, ніби це моя ідея. Я як раз хотів з тобою порадитись. Може ти згодишся…

– Ні за що!

– Ти б хоч дослухала.

Я затулила долонями вуха і хотіла підірвалася з теплої лавочки, щоб розбудити Дима, побігти додому, зачинитися і нікого не впускати.

– Я тобі роботу пропоную. –  збив мій намір на злеті Сидоренко. – Секретним агентом поліції. Насправді воно інакше називається, але суть ти вловила. Тебе та жінка не бачила. Просто знає, що ти існуєш, якщо вижила. І ніяк не здогадається, що це саме ти. Оформлю тебе як стажистку. А його батько найме тебе нянькою. Офіційно. Подвійне прикриття. 

– То ви його не підозрюєте?

– Я маю підозрювати всіх. Навіть тебе.  Але параноя – не метод розкриття злочинів, а хвороба.

– Ви шукаєте, кому вигідно? – пригадала я те, що точно знаю про розслідування злочинів.

– І цього не шукаю. Звідки мені знати чужі мотиви? А от якщо злочин міг бути скоєний тільки так і не інакше, і якщо вчинити його таким чином могла лише одна людина, то вважай, злочинець у тебе в кишені. І не важливо – з мотивом чи без. У нас має бути відповідь на питання Як, Коли, Де, Навіщо та Хто. Але середину можна викинути. Знаєш Як – знаєш і Хто. 

– Так казав Заратустра? –  пригадала я материну примовку.

– Так кажу я. Ну що, згодна? Ще вмовляй тебе.

– Нууу. Я проти, щоб малий  переїжджав. Дружина його батька прикидається, ніби любить малого. Тільки  Дим її терпіти не може і не вірить їй. І Світлані не сподобається, коли вона прийде до тями, що малого віддали батькові.

– Я теж проти –  замислено сказав слідчий. – Хоча і з  інших міркувань. Ви маєте залишиться тут. Бо так вас легше знайти рієлторці й нам засідку робити простіше. Одна поліціянтка на місці консьєржки, інші на поверхах вище й нижче. Й хтось на даху. 

Тільки я встигла замислитись, чи згоджуватись, як позаду почалося зверхнє питання дуже знайомим голосом. 

– Щось вивідуєте у дівчини неофіційно? Нічого йому не кажи, а то … –  багатозначно і загрозливо пообіцяв Мальборо. Тобто Ярррослав, спррравжній чоловік зі спррравжнім чоловічим іменем. 

Він мені погрожує? І взагалі що він тут забув? Хоче щось сказати Диму, так подзвонив би.

Озиратися не стала. Підкреслено пильно дивилася, як інтелігентного вигляду бабуся годувала білочок і про щось їм розказувала. 

А сама згадувала в подробицях нашу нібито таємну  розмову зі слідчим. І думала, чому Сидоренко говорив мені саме те, про що я сама ще вчора трохи здогадалася. 

А от про що намагалася не думати, так про те, як спритно і вчасно тут з’явився батько Дима. 

Отак підгадати випадково під кінець розмови просто неможливо.

Сидоренко що, і його викликав?

Я все ще сиділа спиною до того Мальборо, от же яке прізвисько, вмить приклеїлося. І залишалося сподіватись, що це не змова проти мене. І що слідчий бачив, як той підходив. 

Але нащо себе дурити? Якщо Сидоренко дав йому щось почути з наших перемовин, то в школу не ходи –  знов використав мене для чогось.

Не хочу, дістало, та скільки ж можна! 

Чого всі живуть нормально, а я, як на вулкані все життя? Де справедливість - хотілося кричати й питати в слідчого, Мальборо, перехожих і навіть білочок, які нахабно всілися на бильця лавочки навпроти й не розуміли, що сталося. І чого ці люди тут розсілися замість годувати звірят. 

– Ммм. ууум –  я прикусила язик. Бо тут нарешті виник в полі зору Мальборо. Вираз його ще молодрго і зовсім не загарілого обличчя зараз був дуже схожий на той ескіз, де старий ковбой, побитий життям, тримає чашку рукою з якоюсь синьою позначкою. Якої на руці у батька Дима не було видно. Бо як раз на тому місці красувався годинник. І мені раптом стало нестерпно цікаво і вкрай важливо точно дізнатись – не те, чи він чув нашу з Сидоренком розмову. А чи дійсно мати малювала оті костюми для  нього. І вгадала, що він і в старості буде такий...

А, яке мені діло, який він буде в старості. Чого він так мружиться, наче знає щось про мене, чого я сама не знаю?