Краще згоджуся

КІРА

А ранок так гарно почався, що мені б здогадатись – воно неспроста.

Але чого там. Радість погорільця, що знайшов на згарищі  дещо вціліле й відчув, що не все втрачено – це про мене того ранку, коли Дим під великим секретом пообіцяв щось показати.

І за руку повів до бібліотеки. 

Що й казати. Одне дається, інше забирається. 

Хоча повернути –  то хіба дати? Мені сьогодні повернули єдиний спадок по матері. А що за це заберуть, я не питала. Бо хто ж відповість на таке?

Відібрали дитячу віру в добрих рятівників, як виявилося. Що ж, дякую. Тепер знатиму, що рятуватися треба самотужки.

Отже. Знайшлися материні ескізи з  моїм ковбоєм. Дим з дуже таємничим виразом витяг з-за медичної енциклопедії стос трохи пожовклих малюнків, які я уже вважала втраченими назавжди й схованими лише в пам’яті.

– Мама розсердилася, як побачила. – очі малого блищали від захвату власною винахідливістю. – Хотіла порвати, бо не любить татових жартів. Сказала, що він підкинув, щоб її вибісити. І це у нього, як собаки мітять сечею територію. Вона тоді мало не плакала. І я сказав, що викинув. А сам сховав. Хотів татові потім віддати й сказати, щоб не сердив маму. А потім забув. Скажи, гарно як.

Я взяла і передивилася по одному всі п’ять ескізів. знайомих до останнього штриха. Руки тремтіли. Бо на одну солодку мить перенеслася в щасливе дитинство, як оаз  за мить до того, як воно перестало бути щасливим.

– Дим, ти навіть не уявляєш, що для мене зробив. 

Він по-моєму трохи перелякався, бо мій голос відчутно тремтів.

– Ти плачеш? 

До чого ж він добрий. Я дійсно мало не заплакала, бо зовсім не балувана добротою.

– Ні, то я так радію. А Світла марно сердилася. Це не твій тато їй щось підкинув. Ескізи мої. Я їх сюди привезла зі старої квартири. І теж ховала. То мати малювала, ще давно. І в неї забрали частину замовлення на обговорення, а частину ні. Ту, що з пістолями, бо їм по сценарію того не треба було. І я гралася з цими малюнками. Розкладала від його дитинства до старості. Або так, наче там син, батько й дід. Завжди вигадувала з тим ковбоєм всякі пригоди. І уявляла, як він прискаче за мною і врятує, якщо буде все зовсім погано. 

Коли сюди переїхала, все хотіла розвішати по стінах. Щоб кожного ранку бачити, що я уже в іншому житті, тепер все піде на краще. Вивчуся, вилікую батьків, сама буду собі хазяйка. Ну потім сам знаєш. що вийшло. А я ж без пам'яті була, В клініці просто марила, бачила, як він мене виносить з дому, що розвалився. 

Рятує.

Лікар коли отямилася і не хотіла жити, казав, що треба хоч за щось триматися в житті. Знати, нащо туди повертатися.

От я і вирішила, що повернуся додому і подякую своєму ковбою.

Ну й повернулася, а тут все по-іншому. Подумала, що ескізи викинули з усім іншим нашим мотлохом. Так шкода було. 

– Твоя мама малювала мого тата? –  вражено спитав Дим.

Щооо? Тільки не це!

– Ні. –  заперечила чи то малому, чи собі. – Твій батько в бізнесі. А то матері рекламу замовили про коров’яче  молоко. Ну тобто костюми й вайб. Атмосферу чогось натурального. Без ГМО. А це костюми для актора. Твій батько ж не актор. І взагалі ці ескізи потім забракували. Так буває. Звідки б вона бачила твого батька?

– Не знаю. Мама його зве Мальборо, коли сердиться.  Каже, що він не може вийти з образу чи щось таке. Він в рекламі знімався колись. Щось було про холдинг його батька. 

Ні. Тільки не це. Мій герой тільки мій! 

Але уже пробивався здогад про те, чого мені батько Дима схожий на когось хорошого і надійного. Схожий. Лише ледь схожий. І не більше!                             

– Ох, Дим. Ні, то не твій батько. Точно тобі кажу. Не схожий навіть, може лише трохи. Цей от зовсім як ти. А цей мій ровесник, мабуть. І така щира усмішка, а твій батько, вибач... Він посміхається, як вчителька, що хвалить поганого учня за те, що хоч цього разу хоч щось відповів.

– Ну може то були різні моделі, а тато отой? –  показав він на ковбоя, цілився в якогось ворога, що хотів мене знищити.

– Дим, я не бачила з кого вона робила ескіз. Тут же про одяг і декорації, це не справжній портрет. У матері тоді ще була студія, вона там працювала. Твій батько, знаєш, зовсім не такий, вибач… ну нічого схожого… Ти не ображаєшся?

Я збрехала. Схожість була, ще і яка. Той Ярррослав наче родич моєму ковбою. Світлан його звала Мальборо. І явно не вона одна. Тільки цей ковбой без ррр і мій друг. А Мальборо, його родич – старший, ворожий і зрадник. Зіпсований герой моїх дитячих мрій? Можна й так сказати.  А можна просто –  інша людина. Зі схожими очима. 

– Ні. Я не ображаюся. Просто за нього боюся. –  чомусь пошепки признався Дим. – Той Мальборо, знаєш, він помер, бо все життя курив. Теж з образу не вийшов. А тато був кинув колись. А мама його все одно назад не кличе. І він знову… Як думаєш, якби він прийшов в ту клініку, вона б знала, нащо повертатися?

Дим завжди так дивиться, що хочеться збрехати, аби тільки його не засмучувати. Але саме йому брехати не можу. 

– Навряд, вибач. Скоріш вона до тебе повернеться. Бо ти її не зрадж… не підводив ніколи. А твій батько підвів колись. І ще Швабра тепер підвела. Штовхнула, втекла і боялася повернутись і витягти. Вона на них і сердиться, тому не стане заради них повертатися. А заради тебе точно стане.  Ти її знайшов, вона це точно відчула. Давай, їж уже. І пішли гуляти. Не можна сидіти в чотирьох стінах.

Він кивнув, але все одно не з усім згодився.

– Кір, то точно тато на малюнках.  Он бачиш, темне на руці? У нього тату було з маминим ім'ям, і тут синім позначено. І лице. Ну і він же молодший був.

Отака віра в тата, нічим не похитнеш. Та і нащо?

Краще згоджуся. Може йому теж треба свого ковбоя для порятунку.

– Ну добре, нехай буде схожий. Я аж злякалася, коли побачила. Тільки то не він, Дим. Мати моя не могла бачити його старшим. А зробила ескізи для різного віку. Бачиш, тут  он і зовсім дід уже. То малювання за уявою, мабуть. Просто образ був дуже популярний. Може твій батько себе тим крутим дядьком з реклами цигарок уявляє. От і схожий став з часом. Як тобі мати й казала –  увійшов в образ. А так дивись, твій батько ходить в косухах і майках. І капелюха не носить. І коней тільки на картинках бачив, мабуть. Ковбої не так одягалися.