Не до кросвродів?

КІРА

– Дим, іди в душ і переодягнись. Я поки взнаю в слідчого, як сказати на прохідній, що ми до Світлани. І що їй можна принести. 

– А ти?

– Що я?

– Чого не переодягаєшся?

– А мені нема в що переодягтися. Тому я просто помиюся. Давай, в темпі вальсу. –  сказала я.

І поки виясняла, що і як, Дим уже прибіг, трусонув біля мене погано витертим волоссям, з якого ще капела вода. Я витерла його відрослий за ці тижні чуб і показала очима на гардеробну.

Але він повернувся майже одразу. Поважно причапав на кухню і поклав на стіл стос акуратно складеного одягу. Жіночого. 

– Мама б не заперечувала. –  сказав він, побачивши мої круглі від подиву очі. – Я взяв те, що вона відклала для гівевей.  А тобі ж згодиться?

– Ну навіть не знаю. – ошелешено промимрила я, бо то він не знає, скільки воно коштує, та і я не дуже, але відмовитись було не сила. – Давай ми домовимося, що це буде моя  плата за ці тижні. Так суд не присікається.

– Давай. І поїхали скоріш. Тобі тато грошей дав. Не треба буде йти пішки.

– А ми як раз підемо пішки. І не кривись. Тут близько, можна зрізати через ботсад. Не будемо розкидатись грішми. Мамі може щось треба буде. 

– Тоді тільки горіхи для білочок. Морозиво мені потім мама купить. – вирішив Дим. –  тільки ти не сиди у ванні довго.

– Я під душем. – відповіла йому на бігу. І уже через пів години з мокрою головою вела малого знайомою стежкою через дірку в паркані.

Сидоренко не збрехав, нас і справді пустили. І безнадія навалилася на плечі. Малий звісно нічого не зрозумів. Бо Світлана наче спала. Була змарніла, але дихала рівно.

Він  навшпиньки підійшов до її ліжка і прошепотів на всю палату, де нікого крім мене, Світлани й крапельниці не було, що нехай уже прокидається. І ми втрьох зразу  знайдемо ту пляж.

Я смикнула його за руку і вивела з плати.

– Не заважай, їй ще через це щось погане насниться. Нехай не хвилюється ні про що. І спить. Уві сні швидше одужують.

– Та скільки ж можна спати?

– Я довго спала. Штучний сон називається. Щоб не боліло і шок пройшов. – я поправила його лляний, як у матері, чубчик, що скоро лізтиме в очі. Треба в перукарню. А скільки то коштує? А, нехай це буде наша найбільша проблема! – Пішли вже до білочок. Нам можна приходити раз на день. І можеш їй розказувати щось хороше. Тільки нічого не кажи батькові. Бо він десь щось бовкне, вбивця почує…

– Я все пам’ятаю. Ні слова не скажу. Він забуде або щось скаже уві сні. А та Жанна вивалить у свою інсту, щоб показати, як вона перша все знає. Коза така. Тільки спробуй скажи, що е коза.

– І пробувати не буду. Іди помий руки.  –  звеліла я, і поки малого не було, розпитала лікаря.

Так і думала. Світлана без пам’яті. І може ніколи не очуняє. Отак все життя і пролежить. А може уже завтра прийде до тями й все згадає, а може очуняє, але нічого не згадає. 

Ті вже мені лікарі, наче ворожки.

– Вона жива, і це саме по собі диво. – Сказав лікар. – Треба вірити в хороше. Ваша сестра одужає, її син , блаблабла… –  звично він говорив те, що і всім. А насправді треба не вірити, а щось робити. що вона очуняла. 

– Я…

– Що?

Насправді хотілося сказати, що я не сестра, мене не треба втішати. Краще хай скаже, що робити малому, якщо все насправді безнадійно. Але хто зна, що їм сказав про мене слідчий. 

– Якісь ліки, а може приватні спеціалісти потрібні?

– Поки що ні. Я скажу, якщо буде треба. - сказав він нарешті людським голосом, а не отим бадьорим лікарським, який я ненавиджу.

Чоловік у білому халаті був молодий і симпатичний. Відчувалося, що я йому подобаюся. Та кому б я тепер не сподобалася – в шовковому сарафані й з помитою головою?

Синці давно зійшли. Й без них, виходить, не дуже помітно, що я з сім’ї алконавтів –  ну раз він вирішив, ніби я сестра Світлани.

Малий як раз повернувся, і я задивилася, як він біжить кордоном клініки, де всі ходять повільно, бо спішити нікуди. Уже й заспокоївся. Бо все було, як треба, і лікар посміхався. Гарна палата на двох, але сусідки у Світлани не було.  І крапельниця така солідна, і медсестра уважна. 

А я ще помітила хлопця, що сидів в коридорі. Не прямо під дверима і не навпроти. Але  дивився на двері палати й усіх, хто йде повз, удаючи, що дивиться у вікно. А там же відбивається все, як в дзеркалі.

Сидоренко і про охорону подбав. Все ж він може не така погана людина, як я про нього думаю? 

І все одно.

Він чужий. 

Нічого йому казати не можна. Бо я перша в черзі на тюрму, якщо що. І адвоката в мене нема. І алібі.

І допомогти Світлані нічим не можу. А тільки бикувати перед тим Ярррославом і не дозволяти Диму їсти щось смачне в ресторані. 

Настрій впав, навіть те, як весело було малому годувати нахабних сірих звірят, що зовсім некрасиві влітку. Зате вони молодці, не переймаються тим, які не ефектні, а радіють, що літо, тепло і Дим приніс горіхи. Живуть моментом. Не думають і не бояться того, що з ними буде завтра. І довірливі до людей.

Аж шкода, що я не білочка.

Дим щось читав до вечора з медичної енциклопедії. А я дивилася у вікно і думала про всяке сумне.

Зате ввечері прийшов Ярррослав Батькович і приготував нам з Димом відбивні. 

–   Зараз побачите, що таке справжня ягняча відбивна на кісточці. Мені один дядько на Володимирський привозить. На замовлення. – казав він, перекрикуючи стукіт молотка по м’ясу. Він вписався в цю квартиру, наче все життя тут жив. Я так скоро звикну, що він приходить двічі на день. І здається. от-от згадаю, де його бачила. 

Треба швидше згадувати, бо коли Світлана прокинеться, Дим ходитиме до батька раз на тиждень. І я більше не побачу цього чоловіка. Який насправді може і поганий, а я його чомусь пам’ятаю, як хорошого. 

А якщо мати Дима так і не прокинеться? Тоді його заберуть до тої Жанни. А мене виженуть. Вона так точно вижене. Вмить. І змусить чоловіка мене звідси виписати. Бо нащо няня дитині, ще й з поганої сім'ї, якщо мачуха ніде не працює й нудиться?