Мені платити не треба

КІРА

– Ну, показуйте, що там у вас в холодильнику. –  весело сказав головний підозрюваний слідчого Сидоренка. –  Я голодний, як звір. Мені щось дасте? Бо все ж я носив аж на останній поверх ці продукти.

Ага, два тижні тому на ліфті кнопку натискав. Ото перетрудився. І воно тебе чекає нерозпаковане. 

До чого ж деякі люди егоїсти. І все ж не можна показати, що Дим погано харчується. Як я колись – хлібом з маргарином.

– Шпинат з яйцем. І сиром. –  сказала я. І не додала з останнім яйцем, батько ти року. Чим досі пишаюся. Бо ми ж не просили у нього грошей на їжу. І він же тільки чекає приводу, щоб в холодильнику виявилося пусто, син голодний, невмитий і навчився потрійного матірного загину в дочки алконавтів.

– Не буду шпинат. Я не моряк Папай. – звично пішов у відказ малий. – Я хочу від білочки. 

Його батько зловтішно посміхнувся до мене, мовляв, бачу, як ти не можеш впоратися.

– О, тоді у мене щось є.  – він вихопив з-під бувалої в бувальцях косухи ні, не кольт з нескінченними патронами, а вузьку яскраву коробку з до болю знайомим малюнком на кришці. Білочка? Та ти шо!

Ах ти ж, то здорове харчування. серйозно?

Але Дим не підвів.

– Ти не білочка. То твоя дівка купила. –  закопилив він губу.

– Від тебе нічого не приховаєш. Соколине Око. – кисло посміхнувся цей гад, що хотів підкупити власного сина. – прийми данину від блідолицих.

– Викинь. Я не їстиму. – не піддався Дим на лестощі.

– Ну ти не їстимеш, а Кіра? – обожемій, він пам’ятає моє ім’я. Яка честь, ха.

Може треба було згодитись. Бо такі коробки мені діставалися лише в дитинстві. І я не їла з них цукерок, от же дурна була. Я там зберігала всякі дитяче. Ну скарби, розумієте?

Бо вони потім  смачно пахли. І ескізи мами про ковбоя теж там тримала. Вона тоді їх викинула, а я знайшла й сховала. Бо там же був не той козел, що місяць морочив їй голову, а потім не заплатив. А гарний і трохи шалений хлопець, саме такий, як мав бути ковбой. 

Він то цілився з пістоля у ворогів, які хотіли мене вбити, то скакав на коні. І я ще багато років потім уявляла, що несусь з ним поряд на дикому мустангу. Кудись, де краще, ніж тут. А через те, що жив у красивій коробці, мій ковбой довго пахнув шоколадом з коньяком. 

З часом той аромат все одно вивітрився, зате той хороший хлопець все ще був готовий відвезти мене кудись далеко-далеко, в намальоване моєю мамою щасливе ніде.

– А справжні ковбої просто вонючі пастухи корів, селюки немиті. – так мати сказала після того, як їй не заплатили за ескізи, які вона дала на розгляд, а потім в рекламі все використали. 

І тепер я могла б додати до сказаного матір’ю, що вони, мабуть, ще й зраджують жінок, яких обіцяли відвезти туди, де щастя. Бо від цього чоловіка зраз пахне иочно так, як та слива з коньяком в шоколаді, а ще тютюном. 

Фу.

Мені не можна навіть нюхати спиртне.

Спадковість не проп’єш. Хоч в моєму випадку це слово не підходить. І я не про цукерки. Ці без коньяку. Я про цього чоловіка, якого точно десь бачила. Маю згадати. Інакше це глюки. І мене заберуть на лікування в дурку.

– І я не буду. – кажу сердито. – Зроблю чай. Самі їжте своїх білочок.  

– Ну вже ні. – чомусь усміхнувся цей дивний чоловік. А коли людина  так усміхається, не знаю, як можна на неї сердитись. Але він одразу й дав привід. – Як не хочете, то зараз же викину коробку в сміттєзбірник. Ти правий, Дим. То була дурна ідея.  

А мені так схотілося тих цукерок, хоч плач. Хоча б одну.

Батько Дима  вийшов в коридор і  відчинив двері на сходи. Я здогадалася про це, хоч дверей звідси не видно – бо звідти повіяв протяг. 

–  А ти тут що... – почувся невдоволений голос.

– Скільки можна чекати? –  відповів голос дівки Жанни, який зараз був схожий на скислий мед.

– Замов собі в ресторані, що хочеш. На себе одну. –  сухо сказав їй чоловік. – Або їдь додому. У мене концепція помінялася. 

Одразу ж гримнула ляда сміттєпроводу і почувся цокіт підборів Жанни. Знов не поїхала ліфтом. Як вона ходить на тих ходулях цілий день? Грюкає, мов гвіздки забиває. Показує, що образилася, але вся ака чемна, що не буде скандалити.

Світлана би точно спитала, чого це її цукерки викидають. Бо вона сама їх купляє. А ця на гроші чоловіка.  А потім на його ж гроші гарне щось візьме в ресторані. Смачне, а не як мої страви.

– Чого це я рахую чужі гроші? –  спитала сама себе. –  То його кошти і його дружина, на що хоче, на те й витрачає. 

Мені краще пам’ятати, що в поліції теж в курсі про ті три дні, які проживе людина без води. І що його відпустили, але не повірили. Бо свідчення дружини нічого не варте.

Так що тепер за ним слідкуватимуть. А ще нам треба його якось ввічливо виперти звідси. І мерщій бігти до Світлани. Слідак же пообіцяв, що нас пустять.

Тому я швидко зробила омлет зі шпинатом і поставила перед не дорогим гостем томатний сік із запечатаної в пластик упаковки. Дим його не пив, бо він не солодкий, а я тому, що той сік має колір крові.

Але тепер треба було все ж дати малому сік, він корисний, а більше запити омлет нічим.

Я демонстративно понюхала зручну маленьку пачку. І трохи відпила.

Звісно томатний сік пахнув томатним соком. Не метилом. Ну і не мав. Але я робила це не для того,щоб перевірити. А щоби батько Дима не мав до чого присікатись.

Той, мабуть, теж демонстративно дуже хвалив омлет. І Дим зацікавлено відколупав шматочок, недовірливо подивився, як тато наминає оте жовто-зелене і не солодке,  і щось-таки з’їв. Не половину, але і так непогано. Потім полегшено відсунув тарілку і  сказав,  що залишить корисний омлет для білочки. А вона йому за це щось принесе. Повільно випив сік і раптом сказав те, за що я його мало не розцілувала в замурзані соком щічки.

– Поки мами нема, заплати консьєржці. І Кірі. Вона купувала білкам сємки за свої гроші.