Вибач, Кіро

КІРА

Але одне бісило по-справжньому. Він не може не знати, як Дим ненавидить цю жінку. Він що, тупий?  Нащо дозволяє їй говорити про себе як про мачуху? 

Насправді воно так, та не так.

Якщо Світлану не врятують, то може малий буде змушений жити у них. Але до чого тут огляд квартири? Вона має перейти в спадок до малого. А не до його батька, бо вони ж зі Світланою розлучилися. І квартира нова. Її купила Світлана. А жінка батька взагалі Диму ніхто і звати ніяк  Чого приперлася?

Якщо я зараз відкрию двері, ця проноза обов'язково зайде, і потім її вже не виженеш. Тому стискаю ключ в кишені й зловтішаюся. Он як біситься. Подряпана шия під шарфом така смішна. Ото кіт молодець. Просто тигр. Нехай побіситься, може лусне. Сама б її подряпала із задоволенням. Відрощу нігті. Бо в клініці відрізали під нуль, поки була у відключці. 

А я хочу такі, як у Світлани, тільки гостріші. І чорну помаду. Щоб ніхто не ліз.

І ну її, ту Жанну.  Ще не вистачало біситись через чужих дорослих. Квартира їй не дістанеться, нехай і не мріє. Хоче показати піклування перед чоловіком? Та він зовсім ідіот, якщо не бачить, яке воно фальшиве й недоречне, те піклування й сюсюкання. 

Батько Дима тим часом киває сам собі й недбало підкидає ключі від машини, а його дівка ловить їх на льоту.

– І не відсвічуй. – кидає він різко. – Дійсно, адвокат може причепитися. Я швидко.

– Дмитрику, ми з батьком тебе запрошуємо до ресторану. –  не вгаває Жанна. – Тут, внизу. Уже столик замовили. І твою няню теж. Ми тобі не вороги. І нічого поганого тут немає .

– Поганого може і немає. –  визвіряюся, бо її голос роз'їдає мозок, як кислота. – Але мати цієї дитини категорично заборонила йому їсти або пити будь-що, приготоване не мною. 

– Ну ми ж не скажемо? –  змовницьки підморгує дівка Диму. – Морозиво і що ти ще любиш.

– Я люблю, коли тебе немає. – Дим повертає їй модельний вишкір. –  Іди звідси. Це мамина квартира. І моя.  Я тебе не запрошую. Дійшло?

– До побачення. –  кисло мимрить Жанна. – І все ж столик ми замовили. На чотирьох. Я вас там почекаю, а не в машині. 

І повільно йде сходами. Явно, щоб підслухати, що ми скажемо про неї.

Тому ми з Димом лише перезираємося і мовчки заходимо у квартиру.

– Вибач, Кіро. – чується позаду. – Я забув про заборону.  Зрадів, що випустили так швидко.  І, чуєш, Дим. Знаєш, чого мене відпустили?

– Того, що ти нікого не вбивав, і маму теж. І навіть не знав, куди вона їде.

Я відчайдушно кашляю, схопившись за горло. І Дим згадує – не можна казати, що ми знаємо, куди відправилася Світлана. І що до того будиночка треба  їхати годину й потім годину назад. А його батько взагалі про той будинок може і не знає. І дійсно не знав, куди Світлана поїде. 

– І все ж, чого вас відпустили? - не втримуюсь я. – У вас же телефон Світлани. Мало що сказала ваша дружина. Родичам віри немає.

– Ну насправді я міг його просто переплутати, бо вони в нас однакові. –  вдячно дивиться цей дивний чоловік, і очі в нього зараз такі, як я пам'ятаю. –  Але мій телефон теж виявився у мене в кишені. З моїми відбитками пальців. А на тому, який мені підкинув слідчий, ніяких відбитків, крім тих. що я і він залишили при вас, не було. 

– Моєму батькові одного разу теж дещо підкинули. – нащось признаюся я. –  Тільки ніяких відбитків не шукали. Просто посадили. 

– У нього, мабуть, адвоката не було. –  дуже серйозно дивиться на мене чоловік, якого я точно ніде раніше не могла бачити. Але точно бачила, причому часто. 

– Мабуть. – енергійно киваю головою, щоб глюки звідти висиплися. – Мама казала слідчому, що він має алібі. І я казала. Він всю ту ніч проспав вдома, б був п’яний, як чіп. Його добудитись не можна будо, так на паласі й пролежав до ранку. Ну  нам тоді й сказали, що ми несправжні свідки.

– О. А Жанну вони спитали, і вона підтвердила. Правда я не був п’яний. І там був адвокат. –  Він замовкає і винувато дивиться на мене.

Подумаєш.

– Адвокат дівки твоєї?

– Вона моя дружина, Дим. А не дівка. Дівка – то Швабра. Ну й, Жанні, як бачиш, повірили.

– Бо ви ж не асоціальні елементи. Не художники якісь там. – зло сичу я. – А мої батьки були якась там богема. Хто ж повірить, що художники обмивали замовлення без травички? От тільки чого він потім пішов би грабувати ларьок? Йому ж тільки що гарно заплатили. Вони з матір'ю тоді гарно заробляли. І замовлення завжди були.  

Та що ж це таке! Насилу здогадалася прикусити язика. Чого це я знов розказую щось чужій людині, ще й придуркові, який проміняв Світлану на оту Жанну? Тому і не доказала, що насправді свідчення Жани –  не алібі. Бо люди без води не живуть два тижні. Я загуглила.  Значить її зіпхнули не в ту ніч, коли вона поїхала звідси. І коли її колишній ночував вдома.

І якщо це знаю я, то поліція теж знає.

Тому розказує те, чого стороннім не розказують, що пам'ятає цей вираз очей і те, що він ніколи не підведе. І коли поруч нема ні Світлани, ні Жанни, які цього чоловіка  дратують однією своєю присутністю, він щирий і добрий. Додавайте книгу до бібліотеки, бо тут таємниця в середині загадки, а попереду заборонене, але непереборне кохання. Адже між цими двома під маскою іронії й байдужості - бажання щось довести одне одному і  напруга така, що скоро посиплються іскри )