Візит (не)поважної дами

КІРА 

Ого! Колишній чоловік Світлани прибув не сам. А з жінкою. Теж високою, як Швабра. Тільки, гм, підкреслено доброю в хорошою, напоказ.

От Швабра має вигляд, ніби хоче, щоб всі дивились на неї й казали, яка вона погана, зла і неправильно фарбує губи.

А ця… На шпильках зростом майже як батько Дима.  Тонка, але не легка, зовсім не як Світлана. Не метелик, для якого політ природний.  Така, як залізний лом, в рожевій подарунковій обгортці. Тонка, виструнчена  і призначена не пурхати, а проламувати щось. Красива?

Не знаю. Злий вираз прикрашає Швабру. Додає стилю. А ту, що удає з себе добру фею –  ні, не прикрашає. Навпаки. То як брошка нашої класної, яку я в дев’ятому класі причепила на восьме березня скелетові в кабінеті біології. Бо класна верещала, що я ту брошку вкрала. А вона просто лежала у неї під журналом. 

Я тоді підійшла, зсунула журнал, взяла брошку і на очах всього класу причепила його нашому Кощію –  як орден. 

І більше класна ні разу не відкрила на мене рота.

Отака ж, як та брошка на кістяку, була посмішка у тої дівчини, що стискала лікоть колишнього Світлани. Наче його в неї хтось забирає.

Одягнута, як модель. Як я завжди мріяла, аж заздрісно. Навіть шарфик в горошок пов’язаний на шиї, це так стильно. 

Ні. На Світлані було б стильно. А на цій воно було, ніби жінка ховає зморшки на шиї. Хоча які там зморшки. Вона ж молодша за Світлану.

– Дмитрику, що ти сьогодні їв на сніданок? –  голосом дорогої ляльки спитала малого дівчина.

– Та вже ж не те, що ти. Знову обжерлася солодкого і ходила блювати? – такого злого голосу я від Дима ще не чула, а зі Шваброю ж він говорив зовсім непривітно. – Ти що тут забула?

– Я твоя мачуха. Ми з твоїм батьком прийшли подивитись, як ти тут без мами, бідненький. – ласкаво відповіла жінка рожевому одязі. І звичним рухом розтягла губи, теж нафарбовані рожевим. А очі залишились круглими й холодними.

Так моделі посміхаються в камеру. Це Дим казав. Він про них все знає. Його  уже брали показувати дитячий одяг. Каже, мало не осліп від тих софітів. І що можна злякатися, бо кругом ходять довгоноги дівки й отак шкіряться, наче їх трамвай переїхав.

Мачуха знайшлася. От же ж.

– Мачухи бувають у сиріт. – відрізав Дим. 

– Але ж твоя мама зникла. Батька навіть хотіли посадити у в’язницю, бо думали, що то він щось із нею зробив. – ласкавий у неї голос, високий, як у дитини, наче Дим їй щось приємне сказав. – Дмитрику, просто повір, якби не я, в поліції й досі б так думали. А я підтвердила його алібі. Що він ночував дома. Всі ці дні він ночував вдома.

Я наче шкірою відчула хвилю ненависті від малого. І чомусь ненависть до цієї лискучої ляльки ширилася й від мене. 

Тому ледве втрималася, щоб не крикнути, що сказати можна що завгодно. І свідчення, які слідчий Сидоренко чомусь називає показами, важливі від чужих. А від родичів взагалі фігня. Але вона врятувала Батька малого. Тому я прикусила язика.

Врятований до речі не виявляв особливої вдячності. Просто подивився пильно на свою дівчину і кивнув.

– Мама у відпустці. Він це знає. – показав малий пальцем на батька. – Вона не пропала. Веде журналістське розслідування. – закричав Дим так, що, мабуть, почули всі сусіди. І на його очах показалися злі сльози.

– Вона має фах, сама на себе заробляє. А не торгує мордою і чекає спонсора. – він явно повторив чиїсь слова. Скоріш за все Світлани. І ця злостива жінка мала б зараз образитись. Але вона знов показала ідеально рівні зуби й відступила, щоб я відчинила двері.

Ага, щаззз.

– Не знаю, чи маю право пускати сторонню у квартиру. – сухо сказала я. – Але навряд таке право у вас є. Ніяких таких розпоряджень від хазяйки квартири я не отримала.

Я дивилася лише на двері. Бо злість заливала з головою і душила. Не на цю жінку, як мало би бути. А на отого чоловіка, якого моя стукнута голова вважала давнім знайомим. Хоч цього не могло бути.

Герой знайшовся. Уже все розтріпав своїй дівці. А вона вирішила оглянути квадратні метри.

– Вона зі мною. – так само сухо сказав батько Дима. І мені знов розхотілося питати, як його звати.

– Я не можу отримати дозвіл на це від матері дорученої моєму нагляду дитини. Тому не можу вас впустити. Тобто вас обох. А батька окремо пущу. Вона може почекати на сходах. –  кивнула я на противну дівку. – Ну і до речі ви теж уже побачили дитину. Ваш син живий і здоровий. Можете прийти ввечері. Але самі. А мені треба готувати обід. А не показувати стороннім квартиру. 

– І подивитись, що принесла білочка. –  нагадав малий.

–  І подивитись, чи є щось від білочки. – підтвердила я. – Ми залишили їй горішки на балконі. А Дим замовив білочці щось з того, що вона сама для нього вибере. 

– Що за білочка? –  смикнула кутиком рота в лискучій помаді противна дівка. Така ніколи не наважиться намазати губи синім. А цей блиск, як липучка для мух. Як можна було проміняти Світлану на оце? Коли отримаю свої гроші, одразу куплю чорну помаду без блиску. Ненавиджу мух.

– До нас приходить білочка. На балкон. До мене. В мою квартиру. –  процідив малий. –  Вона мені приносить гостинці, ясно тобі? Іди жерти у свій ресторан.

– Справжня білочка? –  удавано жахнулася дівка. – Вони розносять заразу.

– Сама ти… –  почав Дим агресивно, але я смикнула його за руку. Досить вже. Бо зараз ця жінка скаже, що він невихований. І суд віддасть Дима їй на виховання. Тобто віддасть батькові. А виховувати буде вона. Все одно сидить вдома без діла, тричі на день міняє одяг і вибирає помаду, яка липучіша за попередню. Щоб чоловік не відлип. 

Фу.

До кого це фу відносилося – до липучки чи до її чоловіка, я так одразу й не сказала б.

– Іди звідси. Це наша білочка. Розказуй таке про свого Пафнутія! – тупнув ногою Дим.

– Не кричи, малий. –  примирливо промовив його батько. – Жанна так каже, бо її недавно Пафнутій подряпав. Йому було погано, довелося везти в клініку серед ночі. Там йому робили уколи, а він вирвався.  І вчепився в Жанні в шию. А потім спав весь день, як ні в чому не бувало.