А ти що тут робиш?

КІРА

Виходить, того пихатого типа і справді відпустили, тут Сидоренко не збрехав. Але не повірив до кінця. А може і зовсім не повірив.

І тепер будуть за ним слідкувати. Чи не зв’яжеться з рієлторкою або може поїде на місце злочину, щоб закопати труп.

– Ну а він не поїде, бо нікого не вбивав. –  сказало щось всередині мого серця. – Я це знаю чи просто вірю  тому, кого відчуваю ніби давнім і хорошим знайомим, просто згадати не можу. 

Це не важливо. Важливо, що мого власного батька колись так само підставили. І відтоді його у мене вважай, що не було. Не треба, щоб Дим теж дивився, як його тато перетворюється на чуже п’яне мурло, якому на сина  начхати. Тільки розказувати про Світлану все одно не буду. Нічого поганого ні йому, ні їй не зроблю, якщо не скажу.

– Добре, ми не скажемо, Дим, чув? – перепитала малого.

– Чув. Тільки…

– Тільки якщо скажеш, поліція скаже, що ти брешеш. І тебе потім не пустять до мами.

– А мене і так не пустять. –  в голосі малого забриніли сльози. – Вона в реанімації. Я питав

– О. А нас пустять, якщо ми пообіцяємо нікому не говорити? – спитала я Сидоренка. –  Бо якщо не пустять, то ми скажемо батькові Дима. Може в нього теж адвокати є.

– Я нічого не казав, ви нічого не чули. –  сказав Слідчий, вирвав з блокнота листок і простяг мені. Не встигла я подивитись, що там, як він натиснув кнопку, щоб водій зупинився. Не перед домом, а на сусідній вулиці. Тому ніхто з сусідів не бачив, що нас привезли на машині з мигалкою.

Ми не попрощалися з Сидоренком. І були невдоволені одне одним.

Зате по дорозі я побачила на листку з блокнота адресу клініки й номер палати Світлани. Значить нас до неї пустять. 

Дим так зрадів, що забув про все і потяг мене до лікарні навпроти Володимирського, благо туди легко можна дістатись пішки.

Тому довелося дещо пояснити малому. Про те, що нас підкупають на довіру. І що ту жінку, яку ми бачили й можемо впізнати, ще не посадили. А значить вона досі прибирає свідків. Ми залишилися останні. І не треба їй виказувати ще й місце, де лежить безпомічна мама. Ну і якщо Дим бовкне щось при батькові, той одразу ж поїде дивитись, що там зі Світланою. 

– Бо він хоче забрати тебе у матері, а вона непритомна і не одразу одужає. Я он три місяці очунювала. Так що він батько забере до себе. І це б ще нічого. От тільки потім він і може потім не підпустити маму до тебе. Ну і звісно піде розголос по сусідах і знайомих, та рієлторка ще й так може взнати, що Світлана жива. І прийде її добивати. Ясно?

– Ясно. Тільки…

– Тихо. Потім поговоримо. – я розірвала листок з адресою на дрібні клапті й викинула в урну. – В під’їзді ні слова.  Я так думаю, що тепер на тій дачі влаштують засідку. Рієлторка приведе покупців на огляд, там її й схоплять. Тоді уже не треба буде тебе переховувати. А поки що так. Це тобі не Швабра. Та хоч і противна, та їй не треба грошей ні за твою квартиру, ні за ту хату. І вбивати твою маму не треба. Бачив, як вона злякалася, але привезла нас туди, куди треба. А могла б на нас пшикнути чимось, приспати й в отой підвал кинути. Вона ж цього не зробила. 

– Нууу. А сигарети? 

– З сигаретами щось дивне. Їх так багато, ніби Швабра там жила місяць і не викидала їх. А Світлана б образу викинула недопалки. У неї б вони не вивалювались на стіл. Хіба ні? 

Дим кивнув.

– Швабра може і хотіла би, щоб Світлана зникла. Але ж привезла нас. І тепер ми свідки того, що вона знала місце.

– Вона просто не встигла нас теж туди вкинути. –  вперто нахилив голову Дим.

– І поліцію викликала замість цього?

– Ну подумала, що так на неї не подумають. 

– Як же не подумають, раз уже подумали? Бо там там її сіги.

– Що?

– Сигарети, Дим. Зі слідами її помади.

– Значить то вона. –  ненависть в голосі малого змішалась зі сльозами.

– Добре, Шерлок. Поки що все. –  потягла я на себе двері під’їзду. – Потім поговоримо. Привітайся з консьєржкою.

Дим кивнув жінці за склом. Але не посміхався, як завжди. Консьєржка  провела нас уважним поглядом до самого ліфта і похитала головою. 

Явна пліткарка і знає все про всіх жильців. Бачила, як батько Дима підіймався, а тепер ми. 

Ну і що? Не її діло. До речі скоро прийдуть за грошима на її зарплату. А в нас досі ні копійки. Якщо скажу його батькові, ото він зрадіє. Знов скаже, що Світлана погана мати. Дитину без грошей залишила, за квартиру не платить і шляється десь. Навіть на те, що телефон загубила і не отримає звітів, плює слиною.  Звісно суд його послухає.  Всі скажуть, що Світлана легковажний метелик. Залишила дитину без батька, а сама завіялася гуляти.

Зате батько гарний сім’янин, одразу ж одружився і хоче забрати сина. А вона не дає. А сама…

Треба нарешті спитати, як звати цього батька. А то не знаєш, як і звернутися. Міг би й сам назватись. Та хто я така, щоб бути зі мною ввічливим. Як же він мене бісить!

– А ти що тут робиш? –  спитав Дим і я виринула з уявного кіно про те, як вичитую того пихатого мачо, а він перепрошує і каже, що його звати Едуард або Фердинанд. Нарешті відірвала погляд від сходів і стало ясно, що він це не мені чи батькові сказав. Точно не йому. А довгоногій дівчині. що дивилася на нас зверху вниз з виразом, ніби зараз плюне. Отрутою. Оце так фіфа, щоб не сказати шмара.

Сидоренко явно щось задумав проти колишнього Світлани. Він що, сподівається загребти жар чужими руками, тобто руками Кіри й малого?