Це Шва...

КІРА

Батько Дима подзвонив мені ще до того, як ми приїхали. Спочатку спитав, чи з сином все в порядку. 

– Звісно. –  збрехала я, а може і не збрехала. Навряд у малого був менший стрес, коли батьки розлучилися через те, що дехто ходив наліво. І тоді татуся це не хвилювало. А зараз мама в реанімації, але жива. Руки-ноги Дима цілі, Швабру затримала поліція. Так що в порядку все, татко року. А інше не твоє діло.

– Чудово, треба, щоб ти...

Мало що йому треба. Хто він мені такий?

– Дати Диму мій телефон, чи передзвоните йому самі, щоб пересвідчитись? – зупинила я спробу мною командувати. І не питала, звідки в тюрмі телефон. Не тому, що знала –  батько Дима уже не в тюрмі. А тому, що не хотіла показати, ніби мені це цікаво. І взагалі, звідки мені знати які в тюрмі порядки і які можливості у такого крутого чоловіка. Може в нього ВІП-камера і вайфай.

Нащо дражнити людину? Сидоренко ж сказав що з цього мажора знята підозра. 

Тому що хочу. Чому хочу? Тому що хочеться. Я наче мщуся за те, що він не такий. Неправильний. А від того, що починаю вгадувати. який має бути, болить голова.

– Не треба. – долинуло з телефона. – Це не телефонна розмова. Просто швидше повертайтесь з прогулянки. Я вже відкинувся з кічі. – останні слова він вимовив так, ніби вивчив нову іноземну мову й хизується переді мною. – Чекаю на вас під дверима. – радісно заявив він, ніби то щось приємне.

– Ми скоро будемо. Нас слідчий Сидоренко підвозить. –  нащось дала йому змогу підготуватися. 

Хоча його ж відпустили. Значить він довів, що ні в чому не винуватий. Або має такого ж адвоката, як у Швабри.  У мене теж колись буде свій адвокат на гоночній машині. Коли стану така ж крута, як ці двоє. 

А от у Світлани нема такого дідка. І вона тепер десь в реанімації. Хоч би вижила. Ті лікарі! Моїх батьків так і не відкачали. А якщо її та злодійка напоїла... Та ні. Світлана ж знала про метиловий спирт. І не вижила б досі, якби випила. 

Скільки людина може прожити в такому стані? Треба буде подивитись ті медичні книги. В гуглі шукати не можна, бо побачать і посадять. Подумають, що я готую новий злочин.

Бо ми ж з Димом, виходить, двоє залишилися з тих, хто бачив рієлторку. Ну троє зі Світланою, тільки ж та тітка  не знає, що Світлана вижила або я вижили. 

Бо я не вірю, що це Швабра зробила.

Вони зі Світланою сварилися недовго. Я ж пам’ятаю, як Світлана крикнула на мене й одразу перестала гніватись, коли все з’ясувалося. Вона не базарна баба, що буде годинами перекрикувати когось. 

Мало того, що не можна під час сварки встигнути все одразу – зробити попільницю з літрової банки оливок, з’їсти оливки й скурити стільки сигарет, щоб аж випадали з бляшанки. 

Ще й консервні банки не відкривають, коли сваряться. І оливки не їдять посеред скандалу. Такою банкою кидають в голову того, кого так ненавидиш, що в той момент аж прибити хочеться…

– Про що задумалася, постраждала? –  єхидно питає слідчий Сидоренко. Так я і сказала після всього, що від нього бачила. Але і мовчання буде підозріле.

– Про те я думаю, що Швабру випустять, бо в неї є адвокат. А мене не випустять, якщо що, бо в мене адвоката немає. Тому мені краще мовчати. Або говорити про погоду.

– Мовчати краще. Бо те, що ти бачила, у що влізла і чого не розумієш – справжня таємниця слідства. 

– Нам розписки писати про нерозголошення?

– Вам обом? Це ти правильно вгадала. Але не писати, а запам’ятати. Ти ж з його батьком говорила?

– Я не люблю, коли при мені кажуть на мене він. –  сердито озвався Дим. – Мама каже, що це пасивна агресія.

– А ти б хотів активної? –  насмішкувато примружився слідчий. –  У мене онук такий, як ти. Теж більше любить битися, ніж …

– Дим, чуєш? Нічого йому не кажи. Все буде використано проти тебе.

– Я знаю. Це називається Міранда. А цей коп нам її не прочитав.

– Ми не в кіно, і я не коп, а поліціянт. Тому збираюся все використати, щоб нарешті зловити й посадити  ту рієлторку. Ти ж хочеш, щоб знайшли того, хто твою маму зачинив у підвалі й втік?.

– Це Шва…

Я затисла йому рота долонею.

– От і правильно. – кивнув Сидоренко. – Ти нічого не казав, я нічого не чув. А ви були у мене на допиті й розказали  все, що пам’ятаєте про обставини зникнення твоєї мами. В мене  у відділку, ясно? А не там, де ви не мали бути й не мали права проводити слідчі дії.

Дим відіпхнув мою руку і сердито блиснув очима на Сидоренка.

– Ми не слідчі дії, ми шукали маму. Це всім можна!

– Неповнолітнім слова не давали. – сказав Сидоренко, але було видно, що він не сердиться на малого. – Просто ніде не бовкни, що ти сьогодні бачив маму. Удай, ніби не знаєш, що вона знайшлася. Так треба. Щоб справжній злодій і далі думав, що його напад вдався.

– Навіть його батькові не говорити? –  уточнила я, уже вгадавши відповідь. 

Все Кіра правильно вгадала. Або майже все. Крім того, чому вона так біситься, що абсолютно їй не знайомий батько чужої дитини "не такий і неправильний"