Як в кіно, скажи

КІРА

– Громадянко, це ваш адвокат? –  саркастично спитав мене Сидоренко. –  поздоровляю. Виходить, ваше фінансове  становище не таке скрутне, як мені здалося в ході слідства.

– Це не мій адвокат. – сердито сказала я. – Бо мене ні в чому не звинувачують. Принаймні мені нічого про такі звинувачення не відомо. – процідила крізь зуби я і спробувала відтворити на обличчі вираз того противного дідка. 

Бо ніякі адвокати, крім безплатних від держави, мені не світять, якщо що. А батько казав, що краще зовсім без адвоката, ніж з тими державними. А про звинувачення я, мабуть, зайве ляпнула. Бо про те, що я одна з головних підозрюваних, чула від самого Сидоренка, коли ми з Димом підслухали його розмову з Мальборо. Ну й що, що слідчий нічого не сказав мені про підозру офіційно. 

Він постійно щось мутить. От нащо зараз сказав адвокатові, ніби я звинуватила Світлану в тому, що вона шахрайка? Він же точно знає, що я бачила ту жінку і що Світлана на неї зовсім не схожа. А зараз  схожа була на сплячу красуню до того. як її поцілував принц.

– Постраждала, ви добре роздивилися особу, яку знайшли? –  вкрадливо спитав мене Сидоренко.

Він явно на щось натякав. Але ж не питав, чи впізнала я Світлану. Тому я відповіла лише на пряме питання.

– Вона лежала лицем в підлогу, на ній був довгий і широкий ясно-молочний плащ, з-під нього виднілися туфлі на шпильках, теж молочного кольору, волосся довге, здається, русяве. Видно було погано.

– А обличчя ви бачили?

– Нас зі Шва.. З жінкою, яка мене сюди привезла, не пустили дивитись, коли її витягли. Потім ту жінку винесли на ношах і сказали, що…

– Я не питав про це. – обірвав мене Сидоренко.  –  Ви точно знаєте, що то була жінка?

– Чоловіки ж наче не ходять в туфлях на шпильках. –  сердито сказала я.

– Ходять. Іноді. –  заявив слідчий. – А жінку, яка вас привезла, ви звідки знаєте?

– З того, що ви сказали про шпильки, виходить, що я не знаю, чи мене привезла жінка. Або не жінка. та істота дуже нагадувала людину. Була взута в кеди, волосся коротке, голос хрипкий і низький. Тож як мені тепер розібратись? – розсердилася я. 

– От бачите, яка здібна дівчина? – з відтінком гордості  спитав Сидоренко дідка-адвоката. –  Шикарна зміна вам росте. І все ж?

– І все ж я приїхав забрати клієнтку з пастки, яку ви їй влаштували, хоч ще не зрозумів, як вам це вдалося. Але уже зрозумів, що оте, що той здібний молодий поліціянт називає речовими доказами, він їй і підкинув. Можу навіть висловити здогад. Неофіційно. Що він вчинив це, тобто підкинув цю банку з недопалками, в надії потім за винагороду визнати, що цей доказ не є доказом. 

Молодий коп замислено дивився на дідка і мовчав. 

– Так от, молодий чоловіче, винагородою вам будуть не гроші батьків моєї клієнтки. А те, що вас не виженуть з такою характеристикою, що вас не приймуть навіть в тюрму. Причому не охоронцем, а ув'язненим. Ви підете не на зону для мус… кгм, поліцейських, які порушили закон. А на загальну. 

– Ой, боюсь-боюсь. – сказав веселий коп. – Мені та дівчина уже все це розказала. А неповага до…

– От же ж, скільки ще можна казати дитині, що до прибуття адвоката ні слова? –  скрушно проказав дідок і націлив погляд водянистих очей вгору, наче питав когось на небі. – Що вона вам ще сказала?

Небо промовчало,  а молодий коп ні.

– Таємниця слідства. – радісно посміхнувся він адвокату Швабри й одразу став набагато мені симпатичніший.

– Вона щось підписала? –  не вгавав дідок.

– Таємниця слідства. Ви хто, до речі? – цей хлопець уже відверто знущався з дідка. А от Сидоренко мовчав.

Поки місцевий коп і явно столичний дідок виясняли, хто тут адвокат і хто крутіший, Сидоренко їх не слухав. Він чіпким поглядом повільно обдивився паркан, двір і вікна, сходи до ганку і ліс за будинком. Сам собі кивнув і значуще подивився на мене.

– Постраждала, пропоную пересісти в поліційне авто і повернутися на місце постійної реєстрації. Бо цей автомобіль зараз забере евакуатор.

– Ви що,  там же Дим!

Сидоренко різко розвернувся на п’ятці  й глянув на машину Швабри.

– Брехати поліції не варто. – суворо сказав він, озирнувшись на мене через плече. – Там нічого не горить.

– Дим. Дмитро. Я його няня. Він тут грався, ви ж його бачили. А потім побіг до машини, щоб уже швидше їхати додому. А ота жінка...

– Ясно. –  перебив мене слідчий. Беріть дитину і повертаємося в Київ. Бо ця машина нікуди не поїде.

– З чого це ви взяли? – спитав дідок, відволікшись від суперечки з копом. – Я зараз заберу клієнтку для консультацій і потім вона поїде додому.  

– І звісно повезете ви її на своїй машині. А ця, наскільки я розумію методи колег, буде визнана потенційним речовим доказом.  Її дослідять на предмет доказів того… Насправді не важливо, чого.  Гарного дня. –  обірвав сам себе слідчий і різко відвернувся від престарілого гонщика, який насправді виявився, як тепер ясно, приватним адвокатом сім’ї Швабри. 

І я уже погано чула, які протести дідок заявляв щодо всього, що казав коп з двома пакетами недопалків в руках. Бо бігла до машини Швабри, щоб забрати малого.

– Дим, ми поїдемо на іншій машині. Поліційній. Якщо не будеш капризувати, то з сиреною і мигалкою.

– Ми до мами поїдемо? –  пошепки спитав малий.

– І до мами теж. Але потім. Нас спершу допитають, я думаю.

– А мама?

– Дим, ти що, лікар? Зможеш їй допомогти лише тим, що відповіси слідчому і лікарю. А в лікарні  зараз…

– Інтенсивна терапія. –  проказав малий. – Так в тих книжках пише. З бібліотеки чиєїсь.

– Не чиєїсь. А моєї двоюрідної тітки. Вон була відомою… словом, допомагала при народинах мамам і немовлятам. Якщо тебе було важко народити, то може вона і допомогла.