Але як жест доброї волі й щоб ви не луснули від цікавості...

КІРА 

Тут перед воротами різко загальмувала лискуча тачка, як з кіно про погоні й перегони, хоч її гальма вискнули не так гучно, як в трилерах. 

Одразу ж збоку водія відчинилися дверцята, і вискочив дядько  нічим на гонщика або копа не схожий. Він був старший навіть слідчого Сидоренка, а упакований краще за батька Дима. Ще й бридливий вираз на його лиці був бридливіший за той, що прикрашав лице Швабри, коли вона дивилася на недопалок перед тим, як його викинути.

Типовий злодій з кіно. Тільки ж злодії ховаються від поліції, а не мчать їй назустріч?

– О, кого я бачу. –  гарно поставленим голосом промовив цей дядько чи дід. 

Але нас із Димом він звісно в упор не бачив, як і того поліціянта, що знайшов недопалки. А дивився виключно на Сидоренка – як на давнього знайомого. Причому зовсім не доброго знайомого, а такого, якого знає давно і з дуже поганого боку.

Сидоренко ж дивився на нього з безтурботною привітною усмішкою, злегка звузивши очі.

– Чим зобов’язаний? –  спитав він старого гонщика.

– Моїй цікавості. –  вишкірив той  у фальшивій посмішці ідеально білі й рівні зуби. – Що ви робите не на своїй території й чому влазите у розслідування випадку, який ніяк не стосується вашої справи? Хто  вас допустив на місце події? Комусь дужже хочччеться вилетіти з роботи. – тут він перевів погляд на молодого хлопця, що тримав в руках прозорий пакет з великою консервною жерстянкою. Але в ній були не зелені грецькі оливки, а купа з верхом недопалків, синіх на кінці. Їх було так багато, що деякі випали з жерстянки або там і не були. Просто валялися на ідеально чистому столі, який знайшовся за завісою біля плити. Ці недопалки були в окремому кульку, куди хлоп з поліції їх зібрав пінцетом, як і побачила, коли Швабру запросили в дім, і вона з ноги відчинила двері навстіж. 

Пінцетом, це щоб не пошкодити відбитки пальців, здогадалася я. 

Та жерстянка від оливок була мені, як рідна. На старій квартирі така сама, мабуть, і досі висить на гвіздку. прибитому до билець на сходах. Щоб сусіди могли курити не в домі чи на балконі, коли сніг, дощ,  холодно і хочеться про щось поговорити не з самим собою або гуглом, а з живою людиною. 

Та банка теж часто переповнювалася, і недопалки починали падати на сходи. Тоді хтось знімав жерстянку з гвіздка і викидав все в сміттєпровід. 

Гм... Гм? Гм! 

Та ладна.

Щоб така велика банка переповнилася, треба було всім восьми сусідам стояти на сходовому майданчику й курити, як паровози, весь день.

А от  двом жінкам, одна з яких фарбувала губи червоним, друга синім, вистачило б і пів години, щоби посваритися й розбігтися. І навряд вони при цьому тримали в роті по пачці запалених сигарет, а хоч би й одну. Бо сваритися і курити одночасно скоріш за все незручно. 

Тож на дні цієї жерстянки мали б лежати два або чотири недопалки із по-різному забарвленими кінчиками. 

Ну або Швабра зіпхнула Світлану й з горя викурила десять пачок сіг підряд. Не боячись, що сюди зараз зайде рієлторка. А що Швабра б мило привіталася с тою тіткою, якби вона зайшла, й потім вони скурили все оте вдвох, я не повірю. Бо рієлторка мазала губи чимось яскраво-оранжевим. І ще носила великі темні окуляри – нібито для захисту очей від ультрафіолету. Ясне діло, що то було маскування. І я все одно бачила її без окулярів, коли вона вийшла з нашого парадного і зняла їх.

Так, про що це я?

Гм...

Мої роздуми перебив голос Сидоренка.

– Я можу вам нічого не казати, шановний. Просто пославшись на таємницю слідства. Але як жест доброї волі й щоб ви не луснули від цікавості й не позбавили нас вашого приємного товариства, все скажу. Мене викликала постраждала, слідство у справі якої я веду.

– Як вас могла викликати непритомна?

– Я б міг сказати, шановний пане адвокат, що вона могла це зробити так само як ви дізнались про непритомність постраждалої. Й всі інші подробиці, про які ви нам люб’язно розповіли. А ми про них до цього були не в курсі, чи не так, громадянко? – спитав він мене.

Я стенула плечима. Бо чого я буду підтверджувати те, чого не розумію?

– У мене свої методи. – сказав адвокат, схожий на бандюка з кіно. – А от звідки ви знаєте, що тут взагалі щось сталося?

– Не повірю. що у вас провали в пам’яті. – так само безтурботно посміхнувся Сидоренко. – Спробуйте пригадати. Мить тому я вам відкрив таємницю слідства. Мене викликала постраждала, справу якої я веду. Бо вона знайшла або вирішила, ніби знайшла, ту саму шахрайку, яка незаконно продала житлоплощу, де вищезгадана постраждала прописана. Хоча цього я теж можу вам не казати. А от ви що тут робите?

Вираз старого гонщика і за сумісництвом адвоката з гидливого став гидливо-непроникний. Тобто його очі майже заплющилися, так сильно він їх примружив. А рот, схожий на підкову кінчиками вниз, майже перестав ворушити, коли дідок проціджував крізь нього слова. І то так скупо, наче за кожне був вимушений платити.

– Мене викликала клієнтка. Ви не смієте її допитувати без адвоката.

О, схоже у них давні рахунки. Сидоренко насправді сказав адвокатові Швабри неправду. І не розкрив жодної таємниці слідства. Але ж ці сигарети! Їх дійсно забагато, якщо Швабра там була лише ті пів години, про які призналася. І що, той адвокат, схожий на бандита, її відмаже, чи Сидоренко посадить? Скажу по секрету - ні те, ні інше. І набагато цікавіше й загадковіше.