Красиво жити не заборониш. А нам як працювати?

КІРА

Я знову подивилася на малого. Той усміхався уві сні. А я уже точно знала, що в тому підвалі його мати. І дуже боялася, що уже нежива.

Тому, коли ми приїхали, попросила Дима посторожити машину і сказала Швабрі, що нам треба зайти й впевнитись, що тут все в порядку. Тобто що Світлана тут є, і все в порядку. І тоді поліції не буде в чому Швабру підозрювати,

– Ха. – скривила вона свої намазані фіолетовим губи. – А якщо я її вбила і закопала десь на городі?

От ідіотка.

– У вас лопата є в машині? І ви вмієте викопувати хоча б картоплю?

– Нащо мені лопата?

– Ну і чим тоді ви її закопали?

– Тут може є. –  задумливо проказала Швабра, коли  ми уже заходили в незачинені двері.

Тривожна музика з жахастиків заграла на моїх нервах, руки затрусилися. Швабра теж зблідла. 

Вона поперед мене кинулася в куток кімнати й смикнула за кільце в дерев’яній підлозі.

Звідти війнуло застояним повітрям і сечею, як від батьків після тижневого запою.

Мої руки так трусилися, коли я діставала телефон, що він мало не впав у підвал. 

Бо я присвітила ним вниз.

Там, згорнувшись калачиком, лежала Світлана. В тому ж самому плащі, в якому два тижні тому випурхнула з дверей, як веселий метелик. Видно було погано. І я страшно боялася, що то лише здалося, ніби вона дихає.

Швабра ойкнула і кинулася до дверей.

– Викликайте поліцію. І навіть не пробуйте тікати. Інакше вам доведеться вбити й нас із малим. А я вам не дам нас вбити й може приб'ю. –  мій голос хрипів так, наче я теж курила, як паровоз і постійно кричала на підлеглих.

Швабра зупинилася у дверях, понурила голову і витягла телефон. 

Через пів години поліція і швидка були уже тут. І Світлану забрали в лікарню. 

До тями вона не приходила, і Дим сильно злякався.

– Дурень ти. – сказала я йому на вухо і притисла малого до себе. – Вона жива. Сказали, виснаження й зневоднення сильне. Але надія є. А якби не було, було  б краще? А ну не реви. 

– Я знаю, хлопчикам не можна плакати. Тато казав.

– Все вам можна. Просто ми шукали її й знайшли. Вона жива. Її повезли в лікарню й уже поставили крапельницю, ти ж бачив. Бо без їжі людина може прожити довго. А без води не може. От їй в лікарні й дадуть скільки там треба тої води. І вона очуняє.

Малий шморгнув носом і сів біля Швабри на сходинку. Бо нас вигнала поліція і накричала, що ми тут все затоптали. Швабра  ховала очі під темними окулярами. Але я збоку бачила, що вони теж на мокрому місці. А її синя помада майже стерлася, покусані губи напухли. І зараз вона була схожа на нормальну людину, яка сумує і чогось боїться.

– Поїхали додому. – нарешті сказала я. 

– Зараз. В мене руки тремтять. Подумала – вона все.

– Куди це ви уже поїхали? –  почувся голос Сидоренка у мене над головою. 

Я аж підскочила від несподіванки, хоч пів години тому сама подзвонила і сказала, що ми знайшли Світлану, тільки вона не при пам’яті.

А швидко ж він приїхав. Майже разом зі швидкою і місцевою поліцією.

– Спочатку розкажете під протокол, хто знайшов, як все було і чому шукали саме тут. А вже потім…

– Мені нічого розказувати. Я привезла їх сюди, бо вони мене попросили. Більше їм не було кого попросити. Я власниця часопису. Світлана у мене працює. 

Ну от. Схожість з нормальною людиною вмить зникла. І перед нами була Швабра, як вона є. Пляж як пляж.

З дверей показався молодий вусатий хлопець. 

– Потерпіла користувалася синьою помадою?

– Ні. Червоною. – сказав Дим. А я помітила, як Швабра стисла кулаки й відвернулася.

– А чого тоді всюди розкидані недопалки з синьою? спитав хлопець чогось у Сидоренка.

– Ви тут курили, поки нас чекали? – доброзичливо спитав слідчий. І я уже знала, що це означає для того, кого він питає.

– Я? Мабуть. –  збрехала Швабра. Бо останню запалену сигарету вона викинула у вікно ще по дорозі сюди.

– Вони не сьогоднішні. – твердо сказав молодий коп. – І ще там нема недопалків з червоною помадою. 

– Твоя мама курила? … Курить тобто? –  виправився Сидоренко.

– Було раз. – похнюпився Дим. – Коли тато поїхав від нас і забув сигарети на столі. Затяглася, закашлялася і сказала, що це гидота. А більше я не бачив..

– І як же ви поясните, що… –  звернувся Сидоренко до Швабри.

– Відмовляюся говорити без адвоката. – вимовила Швабра фразу з кіно. – Вимагаю його викликати. Маю право.

– Та маєте. – слідчий навіть не поморщився. Але ясно, що сердився. Мабуть, тому і додав з кислим виразом:

–  Красиво жити не заборониш. А нам як працювати?  У кожного нині по три адвокати.  Твій батько уже дома. – раптом сказав він Диму. – Надав докази непричетності. А звідки в нього телефон, так і невідомо. Каже – поліція підкинула. 

– І ви мовчали?! – аж скрикнула я, а Дим схопився за голову і почав вимагати, щоб ми нарешті поїхали додому.

– Ще трохи потерпіть. Мені треба підписати деякі папери.

– Так може ви й підкинули. Нащо? –  спитала я не знати кого і для чого. 

– Дурні копи! –  танцював на місці малий від нетерплячки. – Вони в них з мамою однакові, разом купували. Я сам чохол вибирав. Парний.

– А я при ньому набирала повідомлення Світлані. Ніколи нічого не дзенькало. Зійде за доказ? – вперто додала я, коли за Шваброю, яка пішла в дім давати свідчення, зачинилися двері.

– Мало чого ти не чула. Він міг його з собою не брати.

– А сердечка посилав подумки?

– Що, одразу й відповідь була?

– Ну ви ж чули. – здвигнула я плечима. І не додала,  що значить телефон дружини він міг і сам забрати звідси. Бо нехай поліція сама додумується до такого. Я не вірю. що він міг... А. вірю, не вірю. Насправді просто не знаю, що страшніше – що він мав змогу зіпхнути Світлану в підвал, чи що десь ходить той, хто насправді це зробив. Невидимка, що десь на роботі підкинув йому телефон в кейс. І може щось підкинути мені або диму в їжу.