Якщо для нашого журналу це не формат тим краще – от що вона сказала!

КІРА

Шваброю б я її не назвала, але чого тільки не скажеш від злості.

– За мною. Швидко. Часу нема від слова зовсім. – скомандувала вона.

Ми пройшли перший поверх наскрізь, спустилися ліфтом на два рівні. 

Так от вони які – підземні паркінги. Її машина була як з картинки. Чимось схожа на саму Швабру. Довгаста, з фіолетовим відтінком і така… Не підходь, словом.

Ми мовчки всілися на задньому сидінні. Швабра мовчала, аж поки машина не виїхала з міста.

– Точно школота. Не збрехала. А уже надумала. –  сказала Швабра кудись в дзеркальце, явно не нам. І запалила вонючу сигарету.

Я хотіла образитись на Світлану. Але потім подумала, що Швабрі віри нема. То її слова.

– Відкрийте вікно. Дитині не корисно. – сказала я, бо все одно образилася на школоту. І на те, що Світлана мала виправдуватись перед Шваброю, що взяла мене нянькою для Дима. – При дітях навіть рідні батьки не палять.

Швабра потягла час, але врешті відкрила вікно і викинула туди недопалок. І ще якийсь час мовчала.

– Яка там пляж, свиня вона. – вирішила я.

І раптом Швабра заговорила. Чітко й без пауз, наче читала шпору. 

– Якщо копи питатимуть, то офіційно я ще у відпустці. І Світлана теж. А насправді ми їхали на дачу, що їй залишила якась родичка. Вона хотіла викликати туди рієлторку.  Ну так мені сказала. Виманити на вигідну ціну.  І там хотіла, щоб ми ту шахрайку зв’язали й допитали. А потім здали в поліцію. Ну або переконали з’явитися з повинною чи ще щось таке дурнувате. І я сказала правду. Що думала, ніби тут буде відпустка на природі. А не оце нікому не цікаве і не потрібне. 

– Як це нецікаве? – вихопилося у мене. – У людей відбирають останнє.

– Якась дрібна шахрайка замітає сліди, бомжі помирають від того, що напилися паленої водяри. Не наш формат. – пирхнула Швабра. – Нас читають жінки, які цікавляться йогою, модою, правильним харчуванням, здоровим способом життя, екологічними стосунками. Словом – лайфстайлом здорової людини й психологією. А не таким примітивним шахрайством, в якому винні самі асоціальні елементи.

Мені захотілося або стукнути її чимось по голові, або вийти й іти далі пішки. Але ясно ж, що нічого з цього не можна було робити. Бо ми тут не в пасочки граємося. І довелося слухати, як вона пережовує оту зарані підготовану жуйку, про яку її ніхто не питав. Може саме для того тягне, щоб не питали?

– Кримінльна хроніка у нас є. Але там про випадки з селебріті. Про них цікаво читати, бо їх бачиш і щось уже знаєш. Пересічна людина їм заздрить, а вони такі самі, як і всі. Ниці, корисливі, продажні й хтиві. Я зрозуміло пояснюю?

– Зрозуміло. Але не зрозуміло, навіщо. – я спробувала посміхнутись, як слідчий Сидоренко, коли не вірить жодному слову. 

– Щоб до тебе дійшло, що ми посварилися через тебе. – Швабра навіть озирнулася, щоб я точно її зрозуміла, а озиратись водію ж не можна, от же пляж. – Я хочу, щоб всім було ясно, хто винуватий в усьому. Що Світлана замість шукати цікавий матеріал понеслася в якесь неасфальтоване село, бо їй тебе шкода. А таких жаліти не можна. Дай палець, руку відкусять. Ще невідомо, як ти там взагалі виявилася прописаною. 

– Там до нас жила моя двоюрідна бабуся. З відомої родини медиків, професорка. Світило репродуктивної медицини. Одинока, бездітна, ще й посварилася з ріднею, бо випивала. – крізь зуби повторила я цій понаїхалі те, що уже два місяці казала поліції, психологам і лікарям. – Мати навідувала тітку час від часу. Ліки купувала і їжу заносила. Бо родичі ж. Не очікувала ні що тітка помре уві сні, ні що давно написала заповіт на племінницю. 

– Гарна казочка. Може то вона її отим паленим бухлом і...

– Знову не розумію, навіщо ми про це говоримо. – обірвала я Швабру.

– Бо мені нудо мовчки їхати, ясно?

Я знизала плечима і нічого не відповіла. Мовчати вона не любить, як же. Виправдовується перед собою, от і все. Бо теж стривожена. 

Не знаю тільки від чого – що чоловік Світлани розкаже її таємницю, чи що все ж з її подругою щось сталося. Адже якщо Світлана з тою рієлторкою домовилась про зустріч, і вони зі Шваброю їхали на визначений час, то Світлана з шахрайкою може в той самий вечір і зустрілася. Якщо звісно та жінка прийшла. Бо вона хитра, казав слідчий. І поліція її так уже пробувала спіймати.

Але то вони, а то перевірена клієнтка.

Рієлторка ж не могла знати, що я жива. Там швидкі їздили й поліція. Мого нападника скрутили, батьків і мене вивезли. І весь під’їзд знав, що в нашій квартирі три трупи й когось за це затримали й посадили. Бо бачили слідчий експеримент.

Так що як раз Світлани та жінка могла не боятися. Ну і  квартира в центрі клієнтці дорого обійшлася, а десь тут, в селі, є непотрібна хата чи дача. То чого не продати з допомогою перевіреної рієлторки і повернути собі частину грошей за квартиру. 

Тож,  якщо вони їхали на домовлену зустріч, і та жінка, не шахрайка, а вбивця…

Думати далі стало страшно, і я скоса глянула на Дима. Він спав, мабуть, заспокоївся, що ми нарешті хоч щось робимо.

– Ну от ми туди приїхали. –  нудила Швабра, і перевірити хоч одне її слово було неможливо. –  Я висловила все їй в обличчя,  чесно, не токсично, без усякої дулі в кишені. А вона сказала, що це перше цікаве розслідування в її житті. І вона й за гроші не відмовиться докопатись до всього сама і зловити ту рієлторку. Тож якщо я не хочу, то не треба їй морочити голову, і без мене впорається. 

От у це я повірила. Наче побачила Швабру, яка гидливо озирається в пустій хаті.

А та все торохтіла.

– Та дурепа сказала, що тут є підвал, не дуже глибокий. Вона може під виглядом огляду приміщення заманити туди шахрайку, штовхнути й закрити ляду. А тоді викличе поліцію. Я їй сказала,  що такої дурні зроду не чула. А вона, знаєш, що сказала?

– Звідки мені знати. –  здвигнула я плечима, хоч Швабра не могла цього бачити. – Що одна вона не впорається, що їй треба свідок чи щось таке?