Дітей треба здавати в зоопарк, там їм і місце

КІРА

Правильно Світлана казала, поліції віри нема. Навіть цей слідчий. Так м’яко стелив, я аж повірила, що він на моєму боці. 

І отак хитро підставити людину! Ще й на мене накинув. А тепер як відмитись від підозри? Відмазатись, як сказав би батько.

І хоч би Сидоренко спитав, чи я раніше чула щось таке, як цей дзвіночок, коли відправляла повідомлення. А я не чула. А я ж їх весь час писала при батькові малого. Він сам наполягав, щоб я нічого не збула і не пропускала час. І чекав, коли буде відповідь.

І навіть якщо скажу про це, Сидоренко не повірить. Доказів нема. 

І віри мені нема, як виявилося. Бо я зацікавлена, щоб мене не викинули на вулицю.

А телефон Світлани в його кейсі, ну і що?

Так батькові колись траву підкинули. І він відсидів, бо нічого не доведеш.

І відтоді у нас в домі й почалося… 

А,  проїхали.

– Принаймні нам ясно, що це не твій батько. –  спробувала я втішити малого, коли його батько зранку не з’явився. І пояснила чому. Несподівано він заридав і  кинувся на мене з кулаками.

– Ні, це він… Якщо не він, то мамі погано… Страшно, бо Швабра…

І от що тут вдієш?

Дитячі сльози ллються, поки не виллються всі, по собі знаю.

Тож залишалося лише обіймати Дима і мовчати.

Коли він зміг говорити зв'язно, до мене дійшло, що все так і є.

Його батько – безсоромний зрадник. Він  дозолив Світлані до того, що вона навіть жити не хоче там, де вони були разом. Але між ними немає ненависті. Він не вбивав Світлану. Я ж бачила, як він дивиться на неї  із сином. І чула, як говорить. 

Той чоловік з липкою посмішкою, який мало не забив мене насмерть ногами, дивився інакше. Наче я річ. Моцик, що не заводиться. Лялька, що раптом почала відбиватися.

А батько Дима дивився на Світлану, як на чужу капризну дитину. Знуджено, а не зло.

От на мене він дивиться, як бичара на червону ганчірку. І то я не боюся, що вдарить.

А якщо цей єхидний тип до зникнення Світлани не причетний, що і до того було ясно, то хто? 

Швабра? 

– Знаєш, Дим. –  сказала я, коли він вдосталь наплакався. – Нам треба будь-що розговорити Швабру. Вона казала, де висадила твою маму. Світлану там могли бачити. Бо на вокзалі є і поліція, і чергові. Тільки я не вірю, що вони на вокзал їхали. Бо нащо тоді машина, якщо п’ять хвилин проїхав і сів у поїзд? Точно тобі кажу – вони не навмання їхали. І Швабра одразу знала, куди.

Словом, нам було з чого почати пошуки. Але не було на чому поїхати. І того, чим примусити Швабру признатися, куди вони їхали, теж наче не було.

– Тато казав, Швабра боїться, що її батьки взнають по маму – як вони зі Шваброю сильно подружилися. І сказяться. Вони такі ж прибацані, як Швабра, мабуть. Ну і я теж не хочу, щоб вони дружили. Швабра дітей не любить. Мене так точно. Ще вмовить маму віддати мене татові. А там його дівка.

Я погладила його по голові й замислилися.

– А вони знайомі з твоїм батьком? Швабра і її батьки тобто. В гарних відносинах?

– Ще чого. Вони терпіти не можуть одне одного. Тато познайомив їх, бо мама хотіла сама заробляти. А потім вона його вигнала, бо Швабра її настроїла проти нього. А він грозився розказати її батькам, що на мене щось погано впливає.

– Бінго, Дим! – зраділа я. – Давай, не стій. Швидко набирай її. Попроси хоч щось розказати. Удай, ніби плачеш і боїшся. І одразу даси мені телефон.  Дай сюди, ввімкну гучність.

Швабра відповіла на виклик, наче сиділа з телефоном в руках і чекала дзвінка. Ну може і чекала. От тільки чого – що Світлана вже вдома чи що знайшли тіло? 

Або що підлегла подзвонить і вибачиться, бо перебрала пару днів відрядження?

Оце вже ні, бо телефон Світлани тепер в поліції. І я навіть не можу подивитись, чи їй хтось крім мене дзвонив відтоді, як вона сіла в машину до Швабри. І чи нема там номерів, які є в телефоні, що дістався мені від батька. Бо то він домовлявся про все з рієлторкою.

– Що тобі, Дмитро? – гаркнуло з телефона.

Ого. До чого ж різкий і хрипкий  голос у цієї дівчини. Швабра явно курить, як паровоз. І борза, бо має козирних родаків,. Такий голос точно перелякав би мене раніше. В минулому житті. 

Зате Дима не перелякав, а розізлив. От же ж. Я провела пальцями під очима – показала, що треба плакати.

Він шморгнув носом.

– Твоя мати зволила приїхати нарешті й приготувала звіт, тільки боїться мені дзвонити? Ха, Світлано, я всі твої фокуси бачу наскрізь. Неси вже, що нарила. Подивимося, куди це можна прилаштувати, не знаю. кому цікаві пригоди бомжів і алко…

– Світлани досі немає, а її телефон знайшла поліція. У її колишнього чоловіка.  І він не каже, звідки його взяв.

– Ой ля… –  паніка в хрипкому шепотінні наче передалася мені. І душа провалилася в п’яти від того, що ця жінка злякалася. Бо такі нічого не бояться, якщо мова не про те, що вони зламали ніготь привселюдно. Або туш розмазалася.

– Ви ж розумієте, що він все звалить на вас, щоб вигородити себе? – тоном слідчого Сидоренка спитала я. Наче і доброзичливо. І разом з тим дала здогадатись, що краще признатися і визнати провину.

– Я… При чому…

– Ви могли з ним змовитися. Завезли кудись Світлану, бо всі пліткують про вашу тісну дружбу. А він хотів забрати сина до себе. Телефон ви залишили її чоловікові. Щоб він пересилав мені відповіді ніби від Світлани. І в результаті ви одразу вільні від викриття, а в нього квартира і контроль над сином.

Я гарячково згадувала, що ще казав слідчий, щоб її  дотиснути. Але Швабра уже зламалася.

– Приходьте до мене в студію. Я покажу, де ми… де вона. І щоб більше мене в це не втягували. Точно там сидить і чекає, поки я… –  я наче бачила, як ця брехуха кусає себе за язик, і все одно не може стриматись. –  Як не там, то ще десь ховається. Прогулює роботу. Знайшли в чому мене підозрювати.  Та щоб я! Та нащо мені, я тільки пальцем поманю кого завгодно… Не суть. Швидко сюди, школота.