Світлана останні три роки ще й веганка й асексуалка, хоча останнє, здається, не точно.

ДИМ

Спершу ми ні про що не здогадувались. І ще десять днів тричі на день отримували сердечка у відповідь на звіти. І на одинадцятий день теж отримали, і на дванадцятий.

– Чуєш, Дим, нам не дозволили питати ні про що через телефон. Але сказали викликати твого тата, як щось піде не так. – голос Кіри звучав якось дивно.

– І що не так?

– Ніякого повідомлення про те, коли твоя мама повернеться, досі нема. А десять днів було позавчора.

– Ну може відрядження продовжили. Швабра б уже надзвонювала, у них там з цим знаєш, як суворо.

– Вона їй може і надзвонює. – з сумнівом похитала головою Кіра і поставила переді мною тарілку з сиром, посипаним горішками від білочки. Довелося їсти, щоб білочка не образилася. І пояснити Кірі, бо вона ж не знає, яка Швабра противна.

– Ні, вона мені би дзвонила і питала, чи ця ледацюга вирішила, ніби можна бити байдики, поки редакція стоїть на вухах. Бо мамі вона таке казати не хоче. І знає, що я передам.

– Гм. –  Кіра дала мені чашку з какао, але рухалася, як заводний робот. Явно думала про щось своє і неприємне. – Словом, викликай батька.

– А можна. Точно? –  я аж скочив і перекинув чашку.

– Я сказала не можна, а треба. Поміняй футболку. Ти облився. Але спершу подзвони батькові. Бо я тривожуся.

– Що не так? 

– Мені не подобається її відповідь. Я написала, що ти на сніданок з’їв кіло тістечок, в обід торт, а на вечерю  шоколадну плитку запив літром какао.

Я засміявся, бо уявив, як мама це читає і теж сміється. Але Кіра навіть не усміхнулася.

– Ну і що? Бачиш, сердечко.

– Бачу. Просто знаєш, та шахрайка, вона…

– Що вона? –  щось в її голосі мене налякало.

– Нічого. Шахрайки хитрі. І підступні. Викликай батька.  До речі у нас закінчуються продукти. А гроші в тебе є?

– Ні. Ми все витратили на білочок і зоопарк.

– І в мене нема, Дим. Так що отак.

Батько приїхав не одразу. І з порога почав нас сварити.

– Чого ви вуха розвісили? Вона має почуття гумору. Нічого ж не сталося. Відповідає на звіти. Я передзвонив в редакцію. Швабра ще у відпустці. Що вона тобі наобіцяла? –  різко спитав він у Кіри. – Знайшла кому вірити.

Тато був злий, як в той день, коли вони востаннє посварилися, і мама виставила його валізи на сходи.

– Мене найняли не ви. І я все ж думаю, що там щось серйозне. Дим, іди в бібліотеку. 

Вона ж знала, що звідти усе чути! Хотіла, щоб це була наша з нею таємниця?

Я пішов. Початку не чув. 

– Так що вона і Дим - свідки, бо бачили її. І я бачила. А більше ніхто. Не знаю, в чому ви підозрюєте Світлану. Але навряд вона поїде у відпустку, поки існує така загроза для неї й дитини. І до речі цю квартиру та шахрайка теж могла уже продати комусь.

– Гм . – уже не так сердито казав батько. Можна перевірити, чи не з-за кордону приходять ті сердечка.

– Краще подзвоніть слідчому.

– Правильно. Якщо ту рієлторку уже затримали, то значить небезпеки нема. Дзвони. – вирішив тато.

Я послухав, як Кіра говорить зі слідчим. 

Ну тобто все оте драсті, ага. дякую, у мене до вас особиста розмова, ми зараз приїдемо, можна?

А потім вона сказала уже точно не в телефон.

– Ні, її не затримали. А інше – таємниця слідства, так він сказав.

Я думав, тато висміє Кіру. Але він згодився поїхати. І мене вони взяли із собою. 

Я думав, нас поведуть кудись, де ґрати й в’язні. Але ні. Якийсь звичайний дід назвався слідчим. Навіть не в формі. Він вийшов до нас з невеличкого будинку, бо сьогодні не чергував. І тато з ним про щось поговорив, а Кіра показала телефон.

– Мені треба офіційна заява про зникнення. Від родичів. – непривітно пояснив слідчий. – І то дітей ми розшукуємо одразу. А дорослих… Знаєте, як воно буває? Прибігають, кажуть, що чоловік пропав. А він або забухав на рибалці, або у коханки. Ви чоловік?

– Ми розлучені. І Світлана не бухає. Вона останні три роки ще й веганка й асексуалка, хоча останнє, здається, не точно.

– Не точно? Тоді вибачте, але таким займаються приватні детективи. А нам держава платить за розкриття того, що карається по закону. – дід слідчий сказав про приватних детективів, і я зразу здогадався. що треба робити. 

А тато не здогадався. І спробував дати цьому Сидоренку грошей. 

Той не розсердився, але не взяв. 

Дивно. Мама казала, що поліція продажна. Може тато мало давав, чи може Сидоренко не справжня поліція, бо старий і не в формі?

– По-моєму ви знаєте, де вона і з ким. – з притиском сказав він татові. – Не бачу приводу хвилюватись.

Я теж не бачив. Зате вирішив, що буду приватним детективом, коли виросту. Бо вони одразу шукають тих, хто пропав. І не продажні. Мама не любить продажних. Таких, як татова дівка й оцей дід.

І вона мені цієї ж ночі наснилася. Була весела й обіцяла привезти, що захочу. А я ніяк не міг придумати, чого хочу більше, ніж щоб вона уже повернулася. Тому прокинувся.

Ні, не тому. 

Дзвонив телефон. І Швабра спитала, чи збирається мама виходити на роботу або хоча б вислати матеріали з відрядження. Чи може вона змішує особисте й роботу, а може вирішила звільнитись? Так все одно має ще два тижні відпрацювати. 

Швабра це проверещала одним духом, я мало не оглух. А коли вона нарешті замовкла, спитав – хіба вона не з мамою їздила у відрядження? Вони ж в одній машині поїхали.

– Що ти несеш? До чого тут... Нічого подібного! –  в її голосі почувся страх. Але не за маму, а за себе, точно вам кажу.

– Ми з нею... Я її підвезла до вокзалу і поїхала у відпустку. От. –  сказала вона дуже голосно і переконливо.

Як наша вчиха, коли казала спочатку, що у нас рівноправ’я. А потім, що битися з Алкою, яка на два класи старша, не можна, бо вона дівчинка. Я сказав, мені все одно, що вона більше важить і руки довші, нехай не дражниться. А вчиха викликала тата. Як завжди.