Коли хочеш не те, чого насправді хочеш

– На щастя такі, як ти, теж не всі. –  огризнулася мама. – Не йди, поки не привезуть продукти. Не дозволяй няні носити важке. Я замовила із запасом, щоб точно вистачило.

Вона підлетіла до дверей, взялася за ручку і як завжди щось згадала в останню мить. 

– Кіро, я буду відповідати на твої звіти сердечками й запишу тебе Кирилом. Бо знаєш, в таких розслідуваннях телефон можуть передивлятися, навіть дистанційно. Тож нехай думають, що листується чоловік із жінкою.

Кіра кивнула. 

Тато переводив очі з мами на неї, але мовчав. Бо раз мама одразу не сказала, питати нема сенсу. А з Кірою вони одразу не подружилися. Тож вона йому теж не скаже. 

І я не сказав. Бо то мамина таємниця – що вона їде шукати ту тітку, яка продала нам квартиру з сюрпризом. Мама хоче спіймати ту тітку раніше копів і всім показати, хто тут крутіший. Ну і повернути Кірі гроші. Бо у няні навіть на морозиво немає.

Мама востаннє мені посміхнулася і випурхнула.

А я не став при татові підходити до вікна, щоб подивитись, як вона сіла в машину до Швабри. Я люблю машини. А цю не люблю. І Швабру. 

Хоча тато пішов від нас до своєї дівки раніше. А мама отак показувала йому, як він помилився. 

І все одно.

– О, морозиво. –  я допомагав татові носити продукти.

– Дай понесу.

– Ти обережніше. Воно з вуглеводами. –  засміявся тато.

– Неправда. Тут написано з фісташками. 

– То ти не читав дрібний шрифт. А він всюди найважливіший. Читай завжди. Не будь, як твій тато.

– А ти не читаєш, бо уже погано бачиш? Ти уже старий і скоро помреш?

Морозив випало у мене з рук від жаху, а тато підхопив його на льоту.

– От бачиш, ще не дуже старий. Реакція є. Ти все ж іще дуже малий, Дим. Я забуваю, бо ти говориш, як дорослий. Набрався у мами всяких слів. То була метафора.

– Метамфора, це така амфора?

– Ні, це коли кажеш одне, а маєш на увазі інше. Я не про шрифт говорив. А про життя. Завжди видно тільки те, що дуже хочеться побачити, ну або дуже не хочеться. До цього як раз можна не приглядатись. А якщо придивитись, то може вийти, що ти не хочеш того, чого ніби хочеш. І хочеш те, чого не хочеш. Я не дуже складно?

– Що тут складного? –  поплескав я його по руці й знову відчув рідний запах сигарет і його одеколону. – Мама каже, що ти сам не знаєш, чого хочеш. А я знаю завжди. І вона.

– Отож ви такі з нею розумні, а я, виходить, дурень.

– Ні. Ти просто не знаєш. Вчиха каже, завжди треба питати, якщо не знаєш. Соромно не спитати й удавати розумного. А спитати не соромно.

– Я б звісно спитав, Дим. Якби було в кого.

– У мами питай. Вона все знає. Або в Кіри. Я і сам питаю, коли щось не знаю. 

– А чи мама  згодиться, щоб я повернувся, якщо розлучуся з Жанною, не знаєш?

– А ти…?

– Тссс. Я ще не вирішив. Бо у нас…

– У вас буде дитина, як в книзі про акушерство?

– Не знаю, як там в книзі. У нас не буде. У нас спільний проєкт. Але я його, мабуть, закрию. 

– Ух ти. А вона знає?

– Мама? Ні, хотів сказати, та ти ж сам бачив.  Я власне для того до вас і йшов сьогодні. Щоб це обговорити.

– О. Тоді треба, щоб у неї був гарний настрій. От вона приїде з відрядження і буде радіти, що все у неї вийшло. Ти тоді й кажи. А дівку ту вижени.

– Як я її вижену з її квартири? Мен би до батьків, та я ж не дитина, щоб з батьками жити. Або до вас із мамою. Я ж не купляв собі квартиру. Тільки мама. 

– Ага. Швабра ще та. Причепилася, як реп’ях. Тільки ти не звертай уваги. Швабра дітей терпіти не може.

– Правда?

– Ага.

– Прибив би гадину. Підкралася, збила з пантелику.

– Яку ще гадину? –  суворо спитала Кіра. Вона чекала на нас біля виходу, поки ми занесемо останні пакети з продуктами. І тримала двері, щоб не зачинилися, бо протяг, а в нас же руки зайняті.

– Швабру. – роз’яснив я, бо няня ж нічого не знає. –  Мамину начальницю.

– Начальство ніхто не любить. – кивнула Кіра і показала, куди заносити і як розкладати продукти. Морозиво поклала найвище.

– То на завтра, Дим. Ти сьогодні уже їв солодке. Забагато вуглеводів.  Іди чистити зуби. А я напишу звіт, щоб мама не хвилювалася.

– А мені даси подивитись?

– Звісно.

– До побачення. – суворо сказала Кіра татові, який стояв на кухні й чекав, чи від нього бува, ще чогось не треба.

– До завтра, Дим. – тато посміхнувся й скуйовдив мені волосся. А з нею не попрощався і навіть не подивився туди, де Кіра сиділа і щось чиркала маркером на паперах з доставки. 

Він такий, як розсердиться на когось, то не скоро вибачить. 

– До завтра. – сказав я і помахав йому рукою ще й з балкона.

Без мами погано, зате його бачитиму кожного дня, як раніше. Можна грати в те, що він знову з нами, просто зранку йде на роботу, а ввечері повертається.

Кіра показала мені звіт. Там було написано, що я поїв і що не капризував. І тепер іду спати.