Як  ці очі можуть бути такі холодні?

КІРА

Добре, що я уже тут трохи пожила і готова до такого. Стискаю в кишені батьків кастет, але бий-тікай зараз не годиться. Малий навряд зможе швидко бігти аж до головної алеї. Ще й невідомо, чи там є люди, і чи ті люди викличуть поліцію.

Тому підіймаю погляд і впираюся в холод двох темно-вишневих крижин. Ну й очі, ха! Щоб ти здох, бичара. Не на таку напав. Я вас, педофілів, ненавиджу, а не боюся.

Видаю довгу фразу з репертуару батька, яку сама до кінця не розумію. І поки занадто гарно вбраний чоловік із руками, простягнутими до малого, ловить ротом повітря, з усієї сили б’ю ногою в пах, а рукою зі кастетом цілю в око. Бо він уже зігнувся і можна дістати. 

Але не влучаю.

Хапаю малого за руку й тягну за собою, 

Так і думала, що це буде найважче, бо Дим, мабуть, від жаху впав в ступор – не рухається.

Намагаюся його підняти, та він важкий, а мої ребра… Та й годують в лікарні, скажу я вам, не щоб дуже ситно. – Біжи, клич поліцію, я його затримаю! –  кричу, коли Дим нарешті підводить на мене погляд.

– Нащо поліцію, тебе ж посадять. І нащо ти вдарила тата, йому ж боляче.

– Тттааата?

– Ага. І хто дозволив  цій рецидивістці тримати за руку мого сина? Мати явно не справляється з твоїм вихованням, ще й дозволяє гратися з дорослими дівками. – саркастично цідить чоловік.

– Вона сказала, що в цьому я весь в тебе. – радісно пригадує малий вранішнє привітання матері. А мужик, схожий на якогось брутального актора, червоніє і стискає кулаки.

Що за сім’я? Таких сором'язливих світ не бачив.

– Тобі не боляче? –  питає Дим, що уже згадав про головне.

А я умліваю від жаху. Перший день на роботі й уже підставила Світлану. Вона ж найбільше боїться, що цей любитель молоденьких дівчат, і нахабне хамло відбере у неї сина.

– Йому боляче. Бо мені сказано охороняти тебе. Він поводився, як типовий педофіл. Посміхався, ручиська тягнув, вибрав безлюдну алею. Не встиг лише запропонувати на машині покататися і цукерку. Так що тут все в порядку. Нормальні люди спочатку вітаються і знайомляться, а не тягнуть руки.

– І де ж малоліток вчать відрізняти типових педофілів від нетипових. В колонії? – єхидно питає мужик.

– Практика рішає. –  кажу примирливо. Бо нащо загострювати. Треба якось з’їхати з теми.

Але малий все псує, хоча так мило, що й розсердитись не можна.

– Вона з лікарні тільки що. Головою вдарилася, коли один педофіл спробував напасти. 

– Ти підслуховував! – вражено скрикую.

– А то. –  самовдоволено посміхається Дим. 

– Ти була в колонії, і там… – мужик на цей раз блідне. Точно актор, отак сходу в образ входить.

Та хто він мені такий, щоб допит влаштовувати! Але ж не  можна допустити, щоб він подав в суд і Забрав дитину. Грошей вистачить три суди купити, ще й залишиться. 

Знаю я таких. Зраджував, живке з якоюсь молоденькою, потім її кине, іншу візьме. І так ще не раз буде. А всіх дітей залишить мамам і буде погрожувати, що забере.

Гад.

– Я не була в колонії. Характеристика зі школи дуже позитивна. А напасти на дитину хто завгодно може.

– Ти йшла безлюдною алеєю і на тебе напали?

– Пхе. То фігня. Тут повно понаїхал живе з сіл. Понакупляли дорогих квартир, діти берегів не бачать. Мажори довбані. Від них я втекла. А то було в… ну звідти не втечеш. Добрі люди поліцію викликали.

Я ж не брешу. 

Просто він не з тих, перед ким душу вивернеш і не помітиш. Він з тих, кого краще обійти десятою дорогою, та вже не вийде.

Ще й таке відчуття, ніби я його звідкись знаю. А я ж його вперше бачу.

– Ясно. Що ж. Я проведу бесіду зі Світланою щодо обслуги. А отак матюкатися ти від мажорів-понаїхал навчилася?

Він легко, майже непомітно смикає кутиком рота. 

Ага, попався! Дехто сам мажор-понїхало. Того його Світлана й кинула. Бо такі самозакохані бикують з пів оберту, можуть і руку підняти. А Світлана не продажна дівка, щоб терпіти таке за утримання. Вона має фах і розум. Знає, що не пропаде і без цього блудливого мачо.

Та кого ж він мені нагадує? Бісить, що не можу згадати. Такі очі…

– Мені нічого не казали про те, що дитині можна спілкуватись з батьком не в батьківський день. –  роблю хід конем. Бо день не батьківський, інакше малого б не на мене залишили, а на цього царя гори.

– Ну Кір, ти ж не скажеш мамі? То ж випадково, ми не змовлялися. –  очі у малого чесні-пречесні, вираз точно материн.  Такий, що відмовити не можна. А його татко дивиться, наче послугу робить, що погляд на пустому місці затримав. Людям з такими поглядами я не потураю. Але ж і він може мені нашкодити.

– Я подумаю, Дим. – кажу недбало. – Якщо твій батько нікому не скаже, то і я не скажу. 

Дивлюся в холодні очі, вороже примружені. Дивно. Каштановий і темно-вишневий же теплі кольори. Як  ці очі можуть бути такі холодні? І звідки я знаю, що вони мають бути теплі, з веселими промінцями зморщок від того, що він мружиться? 

Та і що мені до того. Подумаєш. Цей чолов’яга точно не дурень. Розуміє, що цього разу програв.

Тьху ти. А коли виграв? Струс мозку все ж огидна штука. Глючить тепер.

– Я запрошу у Світлани відомості на тебе. – цідить він крізь зуби. От звідки я знаю, що в його зубах має бути сіга? А не курить він тільки тому, що малий поруч. І розслабився уже. Зарано.

– Так ви ж мене не бачили, як і я вас біля дитини в недозволений день. І не треба мені тикати. Я з вами корів не пасла у вашому селі. Я найманий персонал, не обслуга. Не треба при дитині такого казати. Це завадить йому правильно спілкуватись з людьми в дорослому житі, та й зараз засмутить.

А що він думав? В лікарні була одна жінка, психолог. Бувало як заверне одне речення на десять хвилин, так і второпати не можна, як у висновку вийшло те, з чого почала.