А хто це у нас тут такий?

КІРА

Світлана заперечливо похитала головою.

– Я тобі сама гроші платитиму. А ти заплатиш тим, що будеш біля малого. І готуватимеш йому. Бо раз так, раз вона вбивця – він її теж бачив. І замовляти з ресторану не можна. В їжу звідти можна що завгодно підсипати. Я замовлятиму доставку на тиждень. Прості продукти в різних місцях. Вона ж ніяк не взнає, звідки?

Я кивнула дуже серйозно. А в душі не тямилася з радості.

– Він не дуже любить їсти. –  винувато проказала ця дивачка. – Тому сама готуватимеш, що він замовить. І сама пробуватимеш, а потім йому даватимеш. Я розумію, що ти зацікавлена отримати свої  гроші за квартиру. Але на всяк випадок. Він у мене один, інших не буде. Розумієш?

– Розумію все, крім інших не буде. Він казав, що хоче брата чи сестру. Ви ще молода і красива. Дуже. І на вас хто завгодно жениться.

– Я не планую одруження. – вона знову почервоніла. 

І я згадала, що її тут цілу ніч не було.

Історія з того життя, про яке нічого не знаю? Багаті й знамениті і їхні складні обставини, ха! Зараз заплачу від співчуття.

Але вона принаймні не тягла коханця сюди. Уже добре. А якщо не планує одружуватись, то він явно жонатий. І не дозволяє їй завагітніти. Це погано. Мабуть. Але не шкодить малому. 

– Ну…

– Тобто ти згодна?

Чи згодна я поміняти ночівлю на вокзалі на життя тут? Та вона приколюється?

Я стримано кивнула. 

– Давайте я вам приготую поїсти? 

– А давай. Мені каву, малому сік наллєш в кранч . Пішли покажу, як кавоварка працює.

Кавоварка працювала так, що й дитина впорається, а от сік в солодку гидоту, то фу. Не дивно, що малий таке не хоче їсти.

– Тут один цукор, подивіться. Малому забезпечений карієс.

– А він не солодке не їсть. Але ти молодець, що дивишся склад продуктів.

– В школі вчили. Я зараз. На сніданок малому треба кальцій і можна вуглеводи. Але білок теж. Бо він росте. І вам. Бо без нього шкіра псується. 

– БілОк то від бІлок? –  спитав малий, забігаючи на кухню.

Я згадала, як батько колись давно, коли ще не синячив, приносив з роботи в студії залишки обіду, приготованого мамою. І казав, що це від білочки. Я їх розігрівала, і ми з ним доїдали з чимось, що давала мати. Салатом чи котлетою. Бо залишався звичайно хліб. 

А потім білочка стала означати те, що буде з батьками, якщо вони не перестануть пити. Тільки білочка не встигла прийти. Тітка рієлторка з красивою текою її обігнала.

– Ти плачеш? 

Яка ж ця дитина чутлива.  

– Ні. В око щось потрапило. Бачиш, це від білочки. Будеш їсти, що вона передала?

– Ти брешеш. Коли б вона встигла? – відкопилив він губу. Явно когось з дорослих копіював, от артист.

– Я на балкон входила забрати сарафан. А там горішки й пакет. Бачиш – сім видів злаків. Зараз заллю його молоком і насиплю горіхів. Будеш? А нам з твоєю мамою омлет .

– А мені омлет?

– Ну я навіть не знаю. – удала я глибоку задумливість. – Може й тобі.

– А ти бачила білочку?

– Звісно. Вона живе в ботсаду. Їй надавали багато горіхів. Вона все не з’їла, і її білченята не подужали. То вона й поділилася.

– Ух ти!

– Тільки вона більше не принесе, якщо тобі не сподобається.

– Мені сподобається. Уже подобається! – голосно каже малий і скошує погляд на вікно. 

– Ну тоді на тобі трохи омлету.  Та на обід що хочеш?

– Те, що білочка принесе! – кричить він у вікно, от же ж смішний.

– Звідки мені знати, що вона принесе хоч щось? –  хитрую, а його мати мало не пирскає кавою від сміху і подиву.

– Я буду те, що вона принесе. А я їй за це дам… що у нас є, мам?

– Подивишся в холодильнику. Я спішу. Мені до слідчого треба. Через ту жінку, що нам продала квартиру .

– А...

– А ти залишишся з… Як тебе звати? 

Нарешті хоч хтось спитав. До чого ж вони нелякані.

– Кіра. А вас?

– Я Дим. А мама Світлана. –  як принц на прийомі представляє матір малий.

– Дуже приємно. –  підтримую стиль. – Ти поїв?

– Ага. Білочко, дякую! –  гукає він в кімнату з балконом.  – Тоді мий руки й підемо гуляти в ботсад. Купимо насіння по дорозі й погодуємо білочок. 

Мама Світлана киває і видає мені цілу сотку на насіння. Хіба можна отак довіряти чужим? 

– Дай мені свій телефон. – каже вона. – Зроблю замовлення, щоб тобі дзвонили, коли привезуть. І до речі, що ти казала про пляж?

От же ж, запам’ятала.

Малий червоніє точно як вона – одразу всім личком і навіть шиєю. 

– Не знаю, спросоння щось.

Вона недовірливо мружиться, цілує малого і щезає, як метелик, якого протяг виніс через двері. Як фея, як… 

– Чуєш, я тебе зватиму Кі, ат ти мене Дим. – Смикає за руку малий.

– Чого Дим?

– Не люблю Дімон. Ненавиджу Дмитрик. А для Дмитра ще не доріс. Вчиха зве Дмитриком. Ідіотка. До тата підлизується.

– Ну добре. Дим так Дим. Але я тоді Кіра, а не Кі.

Він хмурить світлі, наче вигорілі брови. Не звик, щоб перечили? Ач, принц який. І все одно милий.

По дорозі до ботсаду дзвоню слідчому і кажу, що до нього прийде ще одна свідок. І що я тепер маю де жити й роботу. Тож гуртожиток не треба. Світлана все розкаже.

– Ну ти фартова. – каже він зачудовано.

– Я знаю. Мені часто це кажуть. Не вбили, не зґвалтували, не продали на органи або в бордель, не вигнали, надії не втратили, що знайдуть вбивцю і гроші повернуть.