Ти чуєш, що я кажу?

КІРА

Я колись теж буду така, як ця жінка. Красивою, щоб очей не відвести, багатою, щоб купити квартиру в центрі столиці, сильною. І щоб ця сила відчувалася з першого погляду й не треба було пускати її в хід, а кожен, хто хоч на мить забажав на мене напасти, одразу й передумав.

А от кричати на дитину, як моя мати й ця жінка, не буду. Бо тоді все оте – і краса, і сила зливаються в унітаз. І залишиться ніби моя мати, тільки з гладенькою шкірою, білими зубами й в красивому одязі. І її можна буде просто вдарити у відповідь або обматюкати.

От я й не втрималася.

– Пляж? –  аж смішно, як вона одразу замовкла і красиво схилила голову до лівого плеча. Суворо зведені на переніссі брови підійнялися в здивуванні, рот округлився. А в очах засяяла щира і тому не образлива цікавість – як в малого, коли слухав про моє життя і смерть батьків. Й матюкати її враз розхотілося.

– Забудьте. То я спросоння. От мої папери. Я тут прописана, самі подивіться. І він не відчиняв мені двері. Я їх відкрила власним ключем. –  простягла їй на долоні  речовий доказ. – Заберіть. Я зараз піду. Вночі нагуглила, що ви мене легко випишете і без моєї згоди. Бо я уже повнолітня.

– Чого ти роздіта, як ти смієш… –  уже не так впевнено заявила мати хлопчика, якого я навіть не знаю, як звати. І він не знає, як мене.

– Вона милася, бо пішки йшла з кладовища. Тільки вона не зомбі, мам. Там її батьки поховані. А вона вижила. Вони тут загинули. Їх отруїли метиловим спиртом. От.

– Хто?

Реакція незвична. І різка. Жінка вихопила телефон, але не щоб подзвонити. А наче щоб записати мої свідчення. Вона що, з поліції?

Оце я розумію. Про те, що дівка в одній білизні й рушнику сидить поряд з ліжком її малолітнього сина жінка уже забула. І питає правильно. По суті.

– Рієлторка. Вона судячи з усього і продала вам цю квартиру. Спішила втекти з грішми. Тож не встигла забашляти в ЖЕКу, щоб мене виписали. Слідчий вам краще розкаже. Він її шукає і мої гроші за стару квартиру. А ви її бачили, значить теж свідок.

– О-о. Як цікаво.

Знов дивна реакція. Люди зазвичай не хочуть бути свідками на суді.

– Можна я схожу у вас в туалет і почищу зуби? Бо мені треба в поліцію. Мене обіцяли нагодувати й десь прилаштувати.

– Тихо! – відмахнулася вона і щось записала в телефон. – В туалет звісно йди. А потім все мені розкажеш.

Все дивніше й дивніше. Так мене питав слідчий. Не з цікавості, а наче по ділу. А в лікарні всіх цікавило тільки, чи той, кого я вкусила, все ж зробив, що хотів. Або як я жила з такими батьками й ніхто з опіки не почухався. 

На обидва питання казала –  не знаю. Хоча насправді знаю. Опіка не мала до чого присікатись, бо мене чимсь кожного дня годували. Хліб вдома завжди був. І в мене був одяг для школи, стіл для уроків у своїй кімнаті. Скандали в сім’ї у всіх бувають. Ну й от. А коли батьки зовсім спилися, як раз підоспіла ця квартира. І тут стіни товсті, половина сусідів здає квартири в піднайм. А пожильці ні на що не скаржаться, бо то наче не їхнє діло. 

А той тип не встиг. Бо як раз сусідка вийшла винести сміття і побачила, як він мене б’є з ноги. А я уже давно нічого не відчуваю, бо струс мозку. Він тепер сидить і ще довго сидітиме. Його годують, і він спить не на вокзалі. А я от тепер як? 

Приблизно це я сказала, коли красива й уважна жінка відіслала малого в бібліотеку і заборонила підслуховувати.

А він одразу послухався, хоч аж вуха горіли від цікавості. Ну ви таке бачили?

– Це все дуже сумно. – підняла погляд від телефона хазяйка уже не моєї квартири. – Але відповідай на питання якнайточніше. Коли це сталося з батьками? 

– Там свідоцтво про смерть, в паперах –  сказала я. – І мені не тільки сумно. Зі мною працював психолог, тому я  бачу все не лише трагічно. І знаю, що зможу дати собі ради. Батьки взимку працювали на ринку. Піду туди. Там можна заробити не тільки на горілку.

– Та зупинись же! Ти чуєш, що я кажу?

– Чую. Мені важко зупинитись. Не знаю, чому. Я зазвичай нічого не розказую незнайомим. Та й знайомим теж. Мабуть, то через струс мозку.

– Це тому, що я викликаю довіру. – пояснила жінка, наче то звичайна справа.

– Як та рієлторка?

– Дякую за комплімент. Але, мабуть, так. Я журналістка. І хочу розкрутити твою історію. 

– А як же таємниця розслідування? Краще спитайте слідчого, чи можна.

– Поліція корумпована. –  значуще проказала вона. – Розумієш, що значить це слово?

– Розумію. Я не так щоб добре вчилася. Але це слово знають всі.

– У тебе гарна мова і вимова. Ти …

– Я звідси. Не понаїхала. Киянка. І ця квартира від родички. А та її отримала від бабусі.

– Он воно як. Це буде вірусна історія. От побачиш. –  її погляд став і хитрий, і трохи винуватий. Такі ж чесні очі, як в її сина.

– Я хочу побачити свої гроші за квартиру, щоб було на що вивчитись. Буду слідчою. На платний і з моїм атестатом візьмуть. Не хочу все життя тягати візки з їжею на базарі.

– З їжею?

– Батьки возили обіди для продавців. Мама гарно вміла готувати. Коли вона не могла, я готувала, але потім вони з батьком уже…

– Ти вмієш готувати їжу? –  перебила мене вона.

Дивне питання, ні від кого такого не чула.

– А хто не вміє?

– Я. –  чогось посміхнулася ця дивна жінка.

– А оте в судку? Смачнюще, я навіть не знаю, з чого воно приготоване. І як.

– То з ресторану внизу.  Бачила, назва неоном світиться на фасаді?