Викапаний тато! Кого ти привів?!

КІРА

 Голос не дорослий. І зростом примарна постать невеличка.

– Геть звідси, пляж. А то мамі подзвоню. – потойбічне відлуння могло б налякати того, хто його ніколи не чув у пустій квартирі з височенною стелею.

– Я хто?

– Пляж. Біч. Так в кіно говорять на поганих тьоть.

Сповзаю по одвірку і ридаю від сміху. Такий малий кумедний.

Але ситуйовіна зовсім не смішна.

Я не помилилася поверхом. Квартира під самим дахом наша. І мій ключ відчинив наші двері.  А от всередині… Все наче вимела відьомська мітла. І стало чисто, запахло скошеною травою з відчинених вікон балкона. І вікна прозорі, чисто, як ніколи у нас не було.

Так що скоріш за все треба плакати. Та тітка і цю квартиру встигла продати, поки я валялася в лікарні з переламаними ребрами й струсом мозку.

Крізь сміх і сльози згадую, що треба не іржати, як кобила, а повідомити сивого дядечка слідчого.

Уже коли натискаю виклик розумію, що на дворі ніч. Але він відповідає одразу.

– Це я. Симоненко. У якої батьки загинули й гроші за квартиру пропали.

– Я бачу. У мене ж твій телефон підписаний. Що сталося?

– Ви казали, що мені хоча б є де жити. 

– Ну. Ти дзвониш, щоб про це нагадати серед ночі, чи…

– Чи. Тут уже хтось живе. З дитиною. 

– Упс. Важлива новина. Нові власники не могли не бачити рієлторку. І не могли купити квартиру, бо ти прописана тут. Ти ж прописана?

– Звісно. Батькам ще казали, що виписати мене у них  не вийде, бо я неповнолітня. Шахрайства одразу викупають у таких місцях. 

– Ти думаєш, що вони продали квартиру? Коли б встигли? – спитав слідчий наче сам себе.

– Я не пам'ятаю той день. У мене струс мозку був і втрата свідомості. Тільки батьки відмічали новосілля, а не продаж.  Ну може їм хтось підсунув щось на підпис, а потім налив отого метилового. Бо вони були вже дуже назюзюкані. Тільки тої тітки там не було. Принаймні поки мене той гад не витяг на сходи. Я б запам’ятала.

З телефона почулося співчутливе зітхання.

– Ясно. Тебе виганяють з квартири й ніде ночувати? Приїзди у відділок. Я чергую сьогодні.

– Дякую. Так швидко в тюрму не хочеться. А головне, що я уже повнолітня.

– Не бачу зв’язку. І не видєлуйся, дівчино. Не спи на вулиці й ні в якому разі не йди на вокзал.

От що я ненавиджу лиш трохи менше за спиртне, так це наказовий тон. Розкомандувався. Нехай онуками командує.

– Зв’язок такий, що мене уже можна виписати. Я читала все про свої права. Бо батьки-алконавти ще й не таке можуть. А на вокзал не піду,  може в парадному переночую. До вас зранку прийду. Коли люди у відділку будуть. Я тепер ні за що не залишуся наодинці з чоловіком.

– Ясно. Похвально.  Я тоді на ранок їжу якусь замовлю.

– А за оце велике спасибі. А ще більше буду вдячна, коли знайдете гроші.

– Знайду. Це вже справа честі, дитино. –  вкотре обіцяє мені чийсь добрий дідусь, а мені він лише слідчий Сидоренко. І прізвища у нас тільки схожі, а не однакові. 

Коли відбиваю виклик від істерики уже ні сліду.

А хлопчик років семи нікуди не зник і витріщається на мене, як на диво.

– Ти говориш, як в кіно. Ти злодійка?

– З чого б це?

– Ну в тюрму ж не хочеш. –  пояснює, як тупій. От смішний.

– Злодіям тюрма – рідний дім. То нормальні люди туди не хочуть. Ні, нормальні неправильне слово. Не злодії. Ви тут давно живете?

– Три тижні буде в неділю. 

– Точно?

– Легко рахувати, Два рази був батьківський день. Неділя тобто. –  ображено пояснює малий.

– Мммм… гммм… –  намагаюся щось зіставити. – Ну і що, що три тижні. Ви її могли купити в той самий день, поки батьки ще живі були.

– Мої батьки живі! – голос хлопця тремтить.

– Та не твої. Мої.  Три місяці тому померли.

– А. Бідося ти. Сирітка. – гладить він мене по голові, і я стискаю зуби й кулаки, щоб не заплакати. Від вдячності. Мене по голові не гладили років десять. І не співчували так просто й щиро.

– Ага. –  кажу крізь зуби. – Чуєш, я вийду зараз, щоб ти не боявся. А ти мені винеси води. 

– Воооди?

– Води. З-під крана. Набігалася за день. Від Лісового сюди пішки. Ну й туди теж пішкарусом, але спочатку було не важко. А назад… Думала здохну. А тут воно он як.

Малий не чекає, поки я вийду. От телепень неляканий. І швидко повертається з водою.

– Ти, може, їсти хочеш? Мама залишила, а я уже наївся.

– Ще і як хочу.

Він знов зникає в напрямку кухні й тягне судок.

Ого. 

– Як на весіллі. Смачно. Дяк. – кажу, коли їсти ще хочеться, але більше не влазить. – Не те, що в лікарні.

– А що у тебе було? У мене була вітрянка, я на карантині сидів. Скукота.

– А в мене ребра поламані й струс мозку. – зверхньо хвалюся. Бо вітрянка у мене теж була, а от ребра малому не ламали. І явно навіть не били ніколи паском, чи може й рукою. Аж заздрісно.

– Ух ти! –  очі малого блищать у світлі Місяця, що з’явився у вікні навпроти прочинених дверей. Кімната пуста, і луна відзивається навіть на наш шепіт, хоч ми сидимо в коридорі. 

– То ви з батьками втрапили в аварію, і ти одна вижила? –  чи питає, чи стверджує малий. Він аж рота затуляє, бо явно уявив собі все, що сказав. Бо діти вірять у свої вигадки, й уява яскрава. Пам’ятаю, як вірила у намальованого ковбоя.

– Ні. –  виставляю руку долонею вперед, наче зупиняю ту фуру, що переїхала нашу машину у його уяві. – Батьки святкували покупку цієї квартири. Назвали гостей. Понапивалися. Один з гостей хотів мене змусити… а, не важливо. Я його вкусила, він мене побив і викинув на сходи, щоб добити без свідків. Сусіди викликали швидку, так сказали в лікарні. А батьків не відкачали.

Малий слухає страшну казку з очима великими, як шість копійок – в очікуванні щасливого кінця.

– Їх він теж побив? 

– Ні. То від паленої горілки. Запам’ятай на все життя. Якщо купляєш бухашку, то лише в магазині. Бо спиртяга буває етиловий. І від нього дурієш. Але якщо в одне рило всю пляшку не випити, то не обов’язково помреш, можеш тільки лиха якогось наробити. Поб’єш когось, й в тюрму посадять. Або тебе поб’ють чи під машину попадеш. А від метилового осліпнеш спочатку, а потім помреш, не відкачають. Навіть якщо зовсім трохи вип’єш. Запам'ятав?