Принаймні тобі є, де жити

КІРА

– Принаймні тобі є, де жити. – каже слідчий. – І ти уже видужала. Роботу зараз можна знайти, ще й тепер сама собі хазяйка.

Він не каже того, що говорили сусіди на старій квартирі, коли думали, ніби я не чую. Що як такі батьки, то краще ніяких. Іноді мені теж так здавалося. Але не зараз.

– А що з грішми за стару квартиру? – питаю про єдине тепер важливе.

– Шукаємо. 

Він навіть не сказав але чи ще чогось, що показало б мені остаточно –  надії немає. Ще одної надії. А їх було так багато взимку, коли матері дісталася по заповіту квартира якоїсь далекої родички.  

Батько з матір’ю тоді вирішили, що продадуть стару, переїдуть в центр, почнуть нове життя без старих знайомих.

Спочатку так і було. Я навіть спокійно закінчила школу. Бо тепер мала окрему кімнату, де можна зачинитися. Але стару квартиру було складно продати, бо спочатку треба було заплатити комуналку за кілька років і привести її до ладу. Так сказала жінка, яку порадив хтось із батькових знайомих.

– Ти не пам’ятаєш, хто радив? –  питав слідчий.

– Це не при мені було. 

– А та жінка, ти її бачила?

– Бачила кілька разів у вікно, як вона говорила з батьком. 

– А вона тебе?

– Не знаю. 

З моїх слів зліпили фоторобот. Сказали, що не дуже схоже з фото на документах рієлторки. Тільки колір волосся, зачіска й одяг - блузка під горло і жакет. І вік значно молодший. Й що уже кілька квартир отак продано цього року, а продавці загинули , коли обмивали продаж. Всі чомусь від того, що випили метиловий спирт замість етилового. Тому що…

– Я знаю різницю. –  довелося перебити слідчого, щоб не говорив, як з розумово відсталою. – Я нормально вчилася в школі. І так це пояснюють на хімії. І ще так уже було з якимись знайомими матері, коли я була ще в першому класі. Мені ще тоді пояснили різницю. І сказали не пити паленого.

– І ти не п‘єш?

– Я п’ю лише воду. Мені не можна спиртне. Самі бачите, яка спадковість.  Я хотіла вивчитися на лікаря. Мати казала, що тих грошей, що дали за нашу стару двушку, вистачить на платне відділення. Я хотіла вивчитись на нарколога і їх з батьком вилікувати.

– Гарна дочка. Співчуваю. Ти їх любила, мабуть, а тут таке.

– Я їх ненавиділа. Але якби вони перестали синячити, жити нам усім було б легше. Вони художники… були.  Керамісти. Колись. Все пропили, спочатку студію, а потім... І замовлень давно не було. А якби працювали, мені було би простіше їх в старості доглядати. Тепер ні грошей на навчання, ні батьків. Так що може на краще вийшло. Бо вони й мене уже хотіли пропити.  Скажете тепер, що я погана дочка?

–  Не скажу, бо тебе ледве врятували в травмі. Не знаю, куди дивилася опіка.

– Теж не знаю. Тільки щоб подивитись, треба зайти у квартиру. Не кожен захоче отримати в морду так, що зуби вилетять. Батько казав, що художника образити може кожний, а художник – всіх. А я нормально вчилася. Одяг був. Їжа не завжди, а …

– Це правда, що вони тебе примушували до співжиття з собутильниками?

– Ні. Не так щоб примушували, скоріш не заперечували, бо їм пофіг. Ну вік згоди ж давно був.  А я не згодна. Це було не так страшно, як коли ганяються з ножем, бо одразу свідомість втратила, коли стукнули головою об одвірок. А там сусіди почули, одразу поліцію й швидку викликали. Швидка мене й батьків забрала. А вижила я одна. І все ж ті гроші…

– Я шукаю. Землю рию. Знайду її. –  трохи роздратовано сказав слідчий. Його сиві скроні й стомлений вигляд в поєднанні з прямим поглядом сірих очей викликали довіру. Але ж я не вчорашня.

– Ви знайдете ту жінку, а не гроші. 

– Вона сяде надовго. 

Я кивнула. Свинцева безнадія, як вона є. 

– З її платні будуть вираховувати компенсацію. Батьки останні в черзі тих, кого обдурили. Вона шитиме рукавиці. І приблизно років через тисячу почну отримувати свої гроші. – я посміхнулася через силу. Ну не плакати ж при чужих.

Слідчий відвів погляд, але вперто стиснутий рот, схожий на перевернуту підкову, запевняв без слів, що та жінка отримає за все. Але він вирішив розтлумачити щось для себе важливе.

– Вона вбивця, а не шахрайка. Сама казала, твої батьки знали різницю між метилом і етилом. І в той день мали гроші на випивку з магазина. Всі попередні жертви теж загинули саме так – коли обмивали продаж квартири. Так що сяде вона на максимальний строк. І знаєш, такі люди продумані, діють виважено й без ризику. Й не просаджують гроші в казино. Вона їх десь приховала, бо рахунок тої, чиїми документами прикривалася, пустий. А справжня рієлторка ні про що не знає, купила дім в селі під Києвом, сидить в декреті, свідки підтверджують – з села не виїжджає. Так що ми уже багато знаємо. Словом, триматиму тебе в курсі. Папери всі отримала?

– І в лікарні, й тут. –  киваю і встаю з незручного стільця.

– Ну бувай. 

– До побачення. Дякую.

– Потім подякуєш, коли отримаєш гроші на навчання. Гарні лікарі завжди потрібні.

– Нащо тепер. Лікувати нікого. Я краще на слідчого вивчуся.  

– Ну тут я тобі б порадив подумати. Бо знаєш, не все так красиво, як в кіно.

– Я не знаю, як в кіно. Не була ні разу, квитки дорогі. От  знайду роботу і дізнаюся. Ходитиму в неділю в кіно або кафе, і все, що там ще роблять нормальні люди.

Тепер киває слідчий, якого хочеться назвати дідусем, але не можна. 

– Розберешся по ходу п’єси. У твоєму віці ще на побачення ходять. Цукерково-букетні. І в клуб танцювати.

Він помітив, мабуть, як мене пересмикнуло.

– Або не ходять. – швидко виправився слідчий. – Це не примусово. Мій телефон у тебе є. Дзвони, якщо будуть проблеми.  

Я кивнула, але дзвонити не збиралася. Роль бідної родички  заманлива, але ні, вистачить з мене родичів.

Зараз швидко метнусь на цвинтар, потім додому і спати. А завтра шукатиму роботу. 

Бо я збрехала слідчому. Через дурну звичку казати всім приємне.  З моїми тестами на юридичний і не потикайся. Люди живуть і без вищої освіти. І непогано живуть, якщо не синячать і не ширяються.