Ти хто?

ДИМ

Мама тихо сміється і щось каже в телефон особливим голосом. Це означає, що мені знов доведеться одному ночувати в новій квартирі. Насправді квартира стара, а нова була у нас раніше, коли ми жили з татом. А тут раніше хтось жив і залишив нам бібліотеку. А сам куди дівся?

В моїй кімнаті ремонт уже закінчили, а в інших ще ні. 

Там така пустка. 

Скажеш щось пошепки, а луна відбивається від височенної стелі й вилітає крізь вікна. Мама називає їх французькими, а я боюсь підходити, бо тоді під ногами провалля. Краще не дивитись вниз, а гратись на балконі. Там висока огорожа – такі круглі стовпчики, наче глечики, які ми малювали на ізо.  

Або ще можна сховатись в бібліотеці. Вона залишилася від старих жильців. Там смачно пахне і ніякої луни. Книги дорослі, нудні, але є й з картинками. Ті бувають цікавіші за кіно й ігрухи. Акушерство і гінекологія, то сто з десяти. Покажу в irjks восени, всі впадуть і не встануть. Будуть знати, як дражнитися.

І все одно ночувати тут самому… 

Я не боюся привидів і монстра під ліжком. Бо уже дорослий і не маю вірити, ніби вони існують. І все ж краще б мама не йшла на ніч в той клуб. І на день не йшла на роботу. Краще б вона покликала назад тата.

Або хоч якби сьогодні була неділя чи вечір суботи. І тато міг би мене забрати до себе, бо то його законний день.

А так… 

Насправді мама б і сьогодні дозволила. 

От тільки татова дівка мені прямо сказала, що в дорослих є не тільки діти, а й особисте життя. І не треба перетворювати свято батьківства на осоружний обов’язок.

Я тоді мовчав і дивився на її плаский живіт. І досі чекаю, поки він стане великий, як в книзі про акушерство і гінекологію. А дівка опухне, облізе й стане схожою на стару іграшку.

Аж язик прикусив. Бо так хотілося крикнути, що від її особистого життя бувають діти. І що тато любить особисте життя завжди, а дітей лише у вихідний.

Але підказувати не можна. А то вона купить пігулки, і тато її не кине. А поки не кине, марно й мріяти, щоб мама його запросила до нас жити.

– Малий, ти як, сам ночуватимеш, чи няню викликати?

– Сам.

Так питати нечесно, вона ж знає, як я ненавиджу нянь. І вона сама їх не любить, хоч тата уже тут нема, і вона не зможе сварити його з нянею, коли я спатиму в сусідній кімнаті.

Ну не спатиму звісно. Я уже великий, щоб спати вдень. І все чую й роз…

– Точно не боятимешся?

– Точно. – випинаю підборіддя й розправляю плечі. 

– Ти мій герой. Я би не йшла. так треба вливатись в колектив. Корпоративна культура вимагає жертв. Одразу дзвони, якщо буде страшно. Я все кину і приїду. 

– Угу. 

Я сердито відвертаюся.

Ці дорослі. Якщо можна все кинути й приїхати, то чого просто не кинути й нікуди не їхати.

Таке життя? Ха!

Мама цілує мене і виходить з квартири. На порозі озирається.

Вона схожа на яскравого метелика, як в музеї зоології, що через вулицю від нас. Тільки не наколота на шпильку і смачно пахне.

Мама красива, це всі кажуть, не тільки я чи тато. І сама кого схоче пришпилить гострими шпильками черевичків.

– Ти мене чуєш? Нікому не відчиняй, що б тобі з-за дверей не казали. Спершу подзвони мені, я одразу підніму охорону. А якщо ламатимуть двері, ховайся під ліжком. Поки озиратимуться, їх охорона скрутить.

– Я не боюся, сказав уже. І все пам’ятаю. Перцевий балончик от. – витягаю з-під подушки й показую.

– Молодець. Нічого такого не станеться, то просто щоб не забував правила. Сусідів знизу вчора обікрали, винесли все під виглядом переїзду. Треба з цим щось робити. 

– У нас виносити нічого, крім бібліотеки, мого й твого ноутів й ліжок. – бурчу я.

– Гори воно, те ліжко. Аби тебе не налякали.

– Я не боюся! І нікому не відчиню. Пограю може в щось, або кіно подивлюся і спатиму.

– Тільки не жахастик, дуже прошу.

– Один дома –  жахастик?

– Ні. 

– Його подивлюся.

Вона зникає за дверима, які завтра поміняють на нормальні. Не знаю, що таке нормальні. У нас такі самі були на старій квартирі. Ми там жили з татом.

А тепер мама її продала і купила цю. Каже, щоб минуле не заважало майбутньому.

Вона завжди красиво висловлюється. Бо інакше не читатимуть. Ті її читачки такі суворі, як наша вчителька. Спробуй тільки щось не те сказати. Одиниця і батьків у школу. 

Ха! Хіба не ясно, що вчиха просто хоче поговорити з татом.

Ідіотка.

Крізь двері чутно, як ляскають дверцята ліфта. Мама зве його антикварним, бо там решітка, через яку все видно, і треба самому зачиняти двері, бо ліфтера нема.

Я вмикаю Один дома, але дивлюся у вікно, як мама підходить до машини, що її давно чекає. 

І точно як метелик у вогонь, влітає в прочинені дверцята.

Не бачу і бачити не хочу, як вона вітається з дівчиною із синім волоссям і ротом в синій помаді. Високою, як і мама, тільки злющою, і вона не любить дітей.

Ха. Я її теж не люблю.

Ліхтарі світять на пусте місце, де тільки що була машина. Я озираюсь на ноут, тягнуся, щоб кинути його об підлогу. І нехай мама сердиться скільки влізе.

Але нічого не кидаю. 

Тато каже, що чоловіки мають стримуватись. Вони не якісь там дівчиська-істерички.

Тому просто в одязі падаю на ліжко і дивлюся в стелю. Вона висока. Тому що це сталінка. Мати сказала, що може зробить ще другий рівень і викупить горище, щоб у нас був вихід на дах і місце, де засмагати. Бо відпустка у неї коротка, а літо довге. І в Іспанію не наїздишся.

Нащо на нас двох стільки всього? 

Ще притягне сюди свою злющу подружку. Тоді я точно втечу на горище.

Там …

Луна розносить тихе клацання. То ключ повертають у дверному замку.

Мама повернулася!

Вмить опиняюся перед дверима, вони повільно, як в страшному сні, прочиняються. 

– Ти хто? –  питаємо одночасно.