розділ 19

З самої себе Арін випірнула несподівано. Вона кінчиками пальців торкалася до павутинок, котрі виблискували в місячному світлі, роздивлялася фасолину заховану там, де вони сплутувались і перепліталися, густо-густо, зображаючи щось трішки схоже на гніздо, зірване з гілки вітром, розпатране, але все ще впізнаване. Відчувала тепло і вібрацію. І силу до котрої боялася торкатися, бо не втримає. Не вистачить спритності пальців, впевненості і сили волі. А ще, мабуть, зосередженості.

Арін навіть задумалась як таке може бути, аж раптом музика, котра звучала на краю слуху, пропала і потягнула її за собою.

І Арін випірнула, відкрила очі, прокліпалась і сердито подивилася на Сокола, котрий стояв собі підпираючи плечем стіну, мов вона впасти могла.

— Сюрприз, — життєрадісно сказав Марек. — Так і думав, що стіна якась підозріло широка. Арін, ми знайшли потайний хід. Точніше, нам його щойно показали.

Дівчина подивилася на нього з нерозумінням і знову перевела погляд на Соколо. Зараз він її чомусь зовсім не лякав.

— Хочеш, кинь в нього сніжком, — запропонував Марек.

Арін подивилася на нього, відчуваючи себе кішкою, котру дразнять, хитаючи туди-сюди гілочкою з останнім листочком. Марек весело посміхався.

— Сніжком? — перепитала дівчина.

— Зачерпни, зліпи, кинь, — сказав Марек.

І Арін зрозуміла, що він зовсім не про сніг говорить. Перед очима з’явилося розпатране гніздо з тонких-претонких ниток. А що, якщо насправді це не нитки, це доріжки інія, морозні узори на склі. Та ж замерзла вода, тільки в іншій формі.

— Ага, — видихнула принцеса.

Вона ні на мить не замислилася, просто взяла і потягнулася до ниток, туди, де було їх найбільше. Зім’яла. Відірвала… хоча скоріше просто взяла. І легенько хитнула долонею, випускаючи з пальців щось. Щось м’яке, трішки колюче і майже невагоме. І воно полетіло до Сокола, поступово проявляючись, розгораючись маленьким сонечком, випускаючи навсібіч ниточки. Очі в старшого тіньової варти стали великі-великі. Арін аж побачила, як вони в нього на лоба полізли. Він відскочив, виставив перед собою руки…

— Зупини, — видихнув зовсім поруч Марек, хоча мить тому сидів на підлозі навпроти.

І Арін стисла пальці, хапаючи своє сонечко за одну з ниток.

Яскрава кулька зависла ледь не перед носом Сокола і він по котячому скосив очі до перенісся, дивлячись на неї. А іще був блідий-блідий.

— Ось бачиш, — сказав Марек, провівши пальцями по струнах, вириваючи з них розбитий краплями звук, — навіть його простий щит, зовсім не простий. Він мабуть дуже міцний і ставиться так швидко, як це взагалі можливо. Але він не простий, тому миттєво не з’являється. На відміну від сніжка.

— Це сніжок? — здивувалася Арін, повернувши голову вправо, бо потрібно було бачити цього… цього.

— Ну, який є. Що побачила, те й витягнула, хоча зі снігом просто простіше. Тверда і м’яка одночасно вода. Ліпи що хочеш, — пояснив Марек, притискаючи до грудей фушку, а вільною рукою поправляючи комір. Смичок лежав на підлозі. —Так що нехай буде сніжок, не забивай собі голову. Вчителі і так тобі її забили. Таємниці магії, котрі тільки вони можуть відкрити. Все складно. Все наука. Для всього потрібні досліди. А найпростіше відкинули, воно не цікаве і досліджувати там нема чого. Іноді сільська знахарка може навчити потрібнішому, ніж імениті вчителі, котрі за науку беруть по мішку золота в рік.

Арін подивилася на Сокола, вловила його рух, коли він обережно відступав на крок від її сніжка.

— Тебе знахарка вчила? — навіщось спитала, не дивлячись на Марека.

— Бабуся. Вона була хоч і не сільська знахарка, але та іще шахрайка. Навіть магом не вважалася. Сюрпризи любила. Про майбутнє розповідала. А їй не вірили. Вона стоїть собі, каже тим бовдурам, що зараз на них вогнена стіна впаде, а вони іржуть як коні.

— І що? — спитала Арін.

— Впала, — смикнув плечима Марек. — Ілюзорна, правда, але як вони бігали і кричали. Мабуть зареклись розбоєм на дорозі промишляти. А то що, суцільні збитки. Кошмари сняться. Коней якась навіжена баба собі забрала. І варті на те не поскаржишся.

Сокіл відступив іще на три кроки, не зводячи очей з вогняного сніжка, який висів собі і його не чіпав. Арін аж захотілося знову його відпустити. Але замість цього вона обережно потягнула за нитки, впіймала своє сонечко другою рукою і воно розтануло, ввібралося під шкіру, на мить висвітивши кістки долоні. Це було навіть гарно.

— Зі щитами так же. Просто не сніжок ліпиш, а штовхаєш перед собою. І поки сніжинки будуть падати, підніматися, перемішуватися, в тебе є щит. Найпростіший. Здатний ввібрати якусь не надто велику кількість чужої магії, розплавити меч і спалити вщент стрілу, разом з накінечником. Але ці сніжинки-іскорки швидко згасають. Тримати їх немає сенсу. Краще, поки не згасли, виплітай менш простий щит. Найпростіший тобі дасть на це час, навіть якщо ти в останню мить помітила, що тобі в обличчя щось летить. Та навіть не помітила, відчула. Або заходиш в кімнату, в котрій невідомо хто і з чим тебе чекає. Ось, найпростіший щит вже пропав, менш простий теж довго не протримається, але дасть тобі час роззирнутися. І тоді вже виплітай складний, саме той, котрий потрібен в ситуації, в котру ти втрапила. Один мій знайомий більше сорока щитів знає. Але насправді складних потрібно штук сім-вісім. Все інше тільки заплутає в критичній ситуації.

— А універсальний? — спитала Арін і навіть Сокіл подивився з цікавістю.

— Універсальний дурня. Він, через свою універсальність, не набагато міцніший за менш простий. Протримається трішки довше, але сенс, якщо робиться значно довше. Хіба що в амулеті його носити. Але амулетні щити, то своє. Вони саме для амулетів вивірені. З універсальним так не вийде, він і сам поступово руйнуватися буде, і амулет руйнувати. Взагалі, не люблю цей щит. По здатності захистити він третій після найпростішого і менш простого. А ліпити його… він ледь не найскладніший з усіх існуючих.