розділ 16

Потайні ходи вони все-таки пошукали. Стукаючи по стінах і підлозі, хоча те була більше розвага, ніж справжні пошуки. Шукати за допомогою магії Марек не ризикнув. Зараз всі надто насторожені, а тут він такий гарний. Ось коли заспокояться, можна буде спробувати.

Сніданок їм принесли. Привезли на візочках. Дві перелякані служниці, у одної руки тремтіли настільки, що Арін не витримала і запропонувала заспокійливе. На її подив дівчина розплакалась, а друга подивилася, як на саме зло.

— Вас що, допитували? — спитала принцеса, коли обидві аби як розставили тарілки на столі в вітальні, а та, що спокійніша, стала наливати чай.

Більш нервова здригнулася і подивилася на двері. Менш — зиркнула на Арін і тихо-тихо сказала:

— Білий Сокіл повернувся. Дуже злий. Старший маг від нього виходив геть зелений. А Лінка повз йшла і він пообіцяв її в жабу перетворити, бо ледь в неї не врізався. А Сокіл як вискочить, як подивиться, ледь все навкруги не замерзло. І сказав, що йому не служниць залякувати потрібно, а розбиратися звідки в захисті дірки, через які лізуть всі підряд. Не розбереться, сам в тритона перетвориться.

Арін кивнула.

— Хто такий Білий Сокіл? — спитав Марек, коли служниці пішли, а вони сіли за стіл.

— Старший тіньової варти. Тірен Харад з роду Омола, це власники земель на півночі. У них на гербі сокіл, його дядько герцог і захисник кордону. У них там купа фортець в горах, перед ними родючі землі і холодний вітер, бо за горами Сиве море. Він кудись їздив, не знаю, куди і навіщо, хто б мені таке сказав? А тепер повернувся і знову служниць лякає. Випадково.

— Такий страшний? — посміхнувся Марек. Зустрічатися з кимось з тіньової варти йому не хотілося, хоча вони зазвичай якихось найманців не чіпали. Їм проблем зі змовами, інтригами і шпигунами вистачає.

— Звичайний. Навіть гарний. Просто вміє так дивитися, що наче примерзаєш до підлоги і згадуєш все, в чому можеш бути винувата.

— Цікавий чоловік, — кивнув Марек. І навряд цьому цікавому не буде до нього жодної справи. — Стерво з кривими ногами.

В бібліотеку вони так і не пішли. Нічні пригоди давалися взнаки, так що Арін заснула, варто було сісти в крісло. Марек через нудьгу продовжив простукувати стіни, намагався заглянути за шафи, виміряв відстань між вікнами і навіть знайшов одну підозріло широку стіну, але Арін про те поки не сказав.

Старший тіньової варти ними поки не цікавився, мабуть продовжував лякати придворних магів перетворенням в тритонів. Або йому взагалі нецікаві приблудні тілоохоронці, нехай вони хоч половину палацу в сонну пастку впіймають. Та й що він міг пред’явити? Навіть якщо докопається до того, що червоний плащ він отримав ледь не шантажем, довести, що богиня того не хотіла в нього не вийде. Бо старші її храму в тому не будуть впевнені, скоріше навпаки.

— І тоді цей тип зацікавиться яка справа тій кривоногій до мене. В мою біографію спробує закопатися… щасливої йому дороги, — пробурмотів Марек і спробував піддіти ножем підвіконня, котре звучало трішки не так.

На його подив, піддіти вийшло і під підвіконням дійсно була схованка. Нажаль, пуста.

— Мабуть хтось тут листи від коханця зберігав.

Поставити підвіконня на місце вдалося з четвертої спроби, а продовжити пошуки вже ні. Бо змінилася варта і прийшла одна з компаньйонок Арін, нагадати дівчині про обід в компанії батька. Мабуть не вірила в її здоровий глузд, або у здатність все запам’ятовувати і слідкувати за часом. Марек ледь встиг розбудити цю сплячу красуню і поставити на ноги. Хоча це не дуже допомогло. Арін сонно дивилася невідомо куди, не розуміла чого від неї хочуть, та й загалом, зображала сову, котру вдень на сонце витягнули. Але компаньйонка цього не помітила. Сказала, що хотіла і пішла собі.

***

— Нас мабуть покликали на обід, бо Сокіл повернувся, — задумливо сказала Арін, коли вони йшли коридором.

Щоб прокинутися, їй довелося похлюпати в обличчя холодною водою. Потім вона заплела навіщось косу, первдяглась в сукню скоріше світло-сіру, ніж білу і стала схожа на бідну сирітку. Марек подумки намагався вгадати навіщо воно їй, але питань не задавав, вирішивши, що винуватий старший нічної варти. Мабуть вона теж трохи його боїться і не хоче привертати увагу.

— Скоріш за все, — погодився Марек. — Або вирішили розповісти про прихильників бастарда, щоб твоїм сестрам сюрпризу не було.

— Можливо, — кивнула дівчина.

На обід цього разу вона не поспішала. Йшла собі, картини на стінах роздивлялася, наче вперше їх бачила. Думала про щось стороннє.

Марек поспостерігав за нею і вирішив все-таки спитати, чи боїться вона Сокола, а якщо боїться, то чому? Але не встиг. Вони якраз вийшли в широкий коридор, в кінці якого була кімната, в котрій королю подобалося обідати, як назустріч вискочила якась навіжена.

— Це ти! — заволала вона так, що скло в вікнах завібрувало. — Ти винна! Така ж шльондра, як твоя мати! Безневинна на вигляд, а насправді та ще зміюка! Спочатку мені чоловіка покалічила! Тепер на сина наклеп навела! Сама його зіллям напоїла, заманила, а коли він те переборов і не захотів одружуватись, цю казочку придумала! Та на тобі ні один поважаючий себе хлопець не одружиться! Тебе тут тримають, бо пожаліли, як те кошеня! Кому ти взагалі потрібна?! Ти ще доведи, що справді його дочка! Не доведеш, бо мати шльондра!

Арін стояла, нічого не розуміла і з подивом дивилася на жінку, в котрій нелегко було впізнати дружину скарбника. Жінка підскакувала, вимахувала руками, з кожним словом підвищувала голос і здавалося от-от кинеться на принцесу з кулаками. Або в волосся вчепиться. Марек видихнув і про всяк випадок поставив перед Арін щит. Ну, не бити ж цю нещасну.

— Чого мовчиш?! Говорити соромно?! А коли наклеп наводила, соромно не було?! Мій бідний синочок в підвалі зі злочинцями ночував! І його не відпускають! Навіть мене до нього не пускають! Та я тебе прокляну, міль білобриса! — продовжувала волати жінка, ще й пальці перед собою скрючила.