розділ 15

Зранку Арін не змогла відчинити двері. Точніше, ледь прочинила, а далі щось заважало. Вона сердито їх трішки поштовхала, потім ще поштовхала, відкинула з обличчя пасмо волосся і штовхнула особливо сильно, навалившись всім тілом. І в цю мить двері згадали, що відчинятися їх обов’язок і зробили те з наснагою і натхненням. Арін тільки й встигла пискнути і негарно гепнулася на підлогу.

— Доброго ранку, — з сумнівом сказав Марек, котрий сидів на підлозі і тер долонею щоку.

— Доброго, — ще з більшим сумнівом сказала Арін, спершись на лікоть.

— Я під дверима заснув, — признався Марек. — Полаявся з вартою, коли вручав їм наших гостей. Спочатку ледь змусив того, котрий стіну в коридорі підпирав, когось покликати, щоб забрали їх. А потім вони мені ще й претензії почали пред’являти. Що не відразу покликав, не став бігати по коридорах з великими очима і горланити про напад… заспокоїлися, коли твою сестру побачили.

— Ага, — сказала Арін в теж сіла, хоча лежалося не так і погано, килим був досить м’який.

— Ага, — підтвердив. — Так ось, вони-то заспокоїлися, але чогось невідомого хотіти не перестали. Наприклад, тебе розбудити. Довелося сісти під дверима і пообіцяти тримати щита і кидатися маленькими блискавками. Не знаю, чи повірили, але пішли. А я сидів, сидів і заснув. Хоча на дверях уже був щит.

— Ага, — знову сказала Арін.

Марек позіхнув, помотав головою, а потім дістав з кармана нитку з підвісками. Точніше, струну з амулетами.

— Ледь згадав, але розвішав в правильній послідовності. На шию повісь, чи на руку. Загубити не зможеш і ніхто не вкраде. До тебе прив’язано.

Арін кивнула і теж позіхнула. І подумала, що збоку в них мабуть дуже дивний вигляд.

— А ті, гості, що сказали? — спитала.

— А… — Марек махнув рукою. — Майже нічого цікавого. Цей вічно закоханий тип стверджував, що прийшов гарно вибачитись і що насправді ти з усіх сил прагнеш за нього заміж. Просто тобі гордість не дозволяє це признати. А він би переконав. Палкими поцілунками. Навіть не знаю, він дійсно такий ідіот, чи так талановито придурюється. Ключниця клялася, що її змусили погрозами відчинити двері і заштовхнули в кімнату. Причому, не колишній коханий твій, а той, що з ножами приперся. Він в свою чергу точно ненормальний. Уявляєш, цей тип, під магією, котра язика розв’язує, стверджував, що король Лемар не хоче признавати власного сина і обирати його спадкоємцем тому, що боги відразу ж в нього відберуть корону і віддадуть принцу. Бо він обраний всіма богами разом. На фоні цієї дурні твердження, що принцеси королю потрібні, щоб заважали сину, навіть якщо боги якось самі його в принци пропихнуть, вже не таке цікаве.

— А в мою вітальню він навіщо з ножами прийшов? — спитала Арін.

— Щоб налякати. Бо тільки після цього дурні дівки нарешті зрозуміють, у що вони лізуть і швидко заміж повискакують. Після тебе він збирався до твоїх сестер завітати.

— І ніхто б його не зупинив?

— У нього амулет був, котрий робив його ледь не невидимкою, добре, тепер не знає, куди він подівся. Хоча про переляканих принцес він якоїсь дивної думки. Тут перелякана шинкарка хапає поліно і несеться всіх бити. А принцесам навіть самим бігати не треба, варта побіжить. Так, хто ще там залишився? А, тип з мішком. Він прийшов тебе викрасти і відвезти тому королю, за котрого Ідіну віддають. Бо йому яка різниця. А від тебе сім’ї хлопця одні нещастя. А від Ідіни щастя мабуть.

Арін навіть не знайшлась, що на це сказати спочатку. А потім обережно спитала:

— А з мішка він мене збирався випускати, поки везе?

— Нажаль, не уточнив, — покаявся Марек. — Знаєш, в цьому палаці занадто багато людей з дивними ідеями. Може вам в їжу щось підсипають?

— Може, — не стала сперечатися Арін і погладила пальцем одну з підвісок. — А чого хотіла Ідіна ти не спитав?

— Ні, принцеса ж. Але в флакончику в неї була підфарбована водичка, котру зазвичай продають в якості приворотного зілля. Мабуть вона хотіла в когось тебе закохати. Або в свого майбутнього чоловіка, або в твого колишнього коханого…

— Або в старого діда, котрий сидить коло якогось базару і лякає служниць, котрі бігають туди стрічки купувати, — сказала Арін і знову позіхнула.

— А іще я клямку прикрутив. Відразу як пішли вартові з нашою здобиччю, — похвалився Марек, теж позіхнувши.

— І, можливо, зараз за дверима стоять мої компаньйонки з тараном в руках. Думають, як правильно ним двері вибивати і з ким можна порадитись, — серйозно сказала Арін і приснула. Давно вона стільки не сміялася, як з Мареком. Але уявляти поважних пані з обшкуреною колодою було весело.

— І щит я поставив, щоб випадково ніхто не розбудив.

— Котрий звуки не пропускає?

— Ага.

Арін з підозрою подивилася на двері. Але зрозуміти стоїть за ними хтось, чи ні, було неможливо.

— Знаєш, — сказала обережно. — Мабуть краще її перенести на двері моєї спальні.

— Туди я другу клямку прикручу, — пообіцяв Марек.

І Арін знову розсміялася, уявивши реакцію все тих же компаньйонок і служниць.

***

Двері Арін відкривала обережно-обережно, але це не допомогло. За дверима дійсно стояли компаньйонки. Обидві склали руки на грудях, задерли підборіддя і дивилися з осудом. Арін на мить навіть здалося, що насправді вони близнючки.

— Добрий день, — обережно сказала вона.

Жінки переглянулися і хором спитали:

— Справді?

І знову переглянулися.

— Я проспала? — в свою чергу спитала Арін, спробувавши додати в голос занепокоєння.

Компаньйонки знову переглянулися, дійшли якоїсь згоди і заговорила лише та, що стояла зліва — пані Адайжа. Пані Яса піджала губи і ще більше підборіддя задерла.

— Ми розуміємо, що ти злякалася, коли в твої кімнати стали лізти всі ті чоловіки, — сказала зі всіх сил зображаючи співчуття, що з гордовито задертим підборіддям поєднувалося не дуже. — Але не можна закривати двері вітальні. Тобі ж ніхто на допомогу прийти не зможе. Та й твій тілоохоронець теж опинився за цими закритими дверима, а це недобре. Ти ж опинилася з ним наодинці в одному приміщенні за зачиненими дверима! Ми розуміємо, що його сама богиня прислала і нічого поганого не станеться, але пристойність…