розділ 12

Про нічне місто Арін знала менше, ніж про денне. А вона й про денне майже нічого не знала. Тому магазинчики, котрі відчинені опівночі стали для неї сюрпризом. З магазинчиків смачно пахло випічкою, або несмачно якимись зіллями. В одних продавали зброю і обладунки, в інших квіти, щоб кожна поважна пані, прокинувшись, бачила на своєму столику свіжий букет. Можливо то просто вулиця була така, бо до неї вони пробиралися садами, кущами і ямою вимитою весняною водою. Але все одно це було дивне видовище.

По тій вулиці тинялися підозрілі дівиці в сукнях з оголеними плечима і глибокими декольте. За дівицями радісно літали комарі, бо їх покусати було найпростіше. Зупинялися екіпажі різної степені пошарпаності. З одних вибиралися респектабельні чоловіки в капелюхах насунутих ледь не до носа і жінки в масках. З других молоді хлопці з яскравими хустинками на шиях, Арін навіть згадала, що в палаці такі хустинки на шию намотують прихильники нетверезого поета, котрого вічно в ліжках чиїхось дружин ловлять. Де той поет живе, Арін не знала, жінки, котрі про молодиків з хустинками розмовляли, її помітили і підслухувати стало ніяково. З третіх вискакували, чи вивалювались зарослі бородами, нестрижені і не надто чисті чоловіки, щось середнє між найманцями і розбійниками. І всі ці люди перемішувалися між собою, кудись поспішали, голосно розмовляли, сміялися, прямо посеред дороги щось пили і їли.

А Марек впевнено між ними йшов, тримаючи її за руку. Завів в магазинчик, котрий здавався зачиненим, але був відкритий. Магічні лампи в ньому ледь світилися. На прилавку лежав товстий кіт з таким виглядом, наче він тут був за продавця. А коли Марек подзвонив глиняним дзвіночком, котрий Арін прийняла за котячу іграшку, з-за захованих за фіранкою дверей вийшла жінка, позіхнула і з подивом на нього подивилася.

— Знову струни порвалися? — спитала, намагаючись долонею пригладити скуйовджене хвилясте волосся.

— Ні, потрібні амулети для дівчини, бо її то магії позбавляють, то усипляють, то все разом.

Арін тихо фиркнула.

— На протидію? — діловито спитала жінка.

— На виявлення в першу чергу. Щоб навіть якщо поки нічого не підлили і не підсипали, вона знала, що в когось те є. І щоб щит піднімав, якщо намагатимуться те зробити за допомогою магії, — пояснив Марек.

— Хм… останнє недешево. Платити хто буде?

— Храм Зореокої.

— Хм?

— Спросиш головного, скажеш, я приходив. Якщо відмовиться, відправляй його з богинею поговорити про ці гроші і обіцяй, що я прийду і теж спитаю. Впевнений, заплатить.

— Не боїшся, що одного дня вони скинуться, наймуть вбивцю і відправлять його до тебе?

— Так скидалися. Одного разу навіть мені за мене ж заплатили, — відповів Марек і весело посміхнувся.

— І що? — спитала Арін.

— Я їм сам себе приніс. Я взагалі чесний.

— Е? Як?

— На ногах, інакше не виходило виповнити той контракт. А те, що вони стали кричати і в вікна вискакувати, не моя вина. Хто ж знав, що вони такі нервові? Ті давлені суниці на шиї зовсім не були схожі на кров.

— Бовдур, — сказала жінка і пішла розшукувати потрібні амулети.

Повернулася вона швидко, Арін ледь встигла підійти до однієї з ламп і акуратно потикати в неї пальцем. На подив дівчини це виявилася зовсім не лампа. Це була ілюзія лампи. Палець пройшов її наскрізь, а вона як світилася, так і продовжила це робити.

— Це теж найпростіше, я тебе навчу, — пообіцяв Марек, розгріб амулети, вибрав декілька і зсипав собі в кишеню. — Повішаю на мотузочку, будеш на шиї носити, чи на зап’ястку. В будь-якому випадку не загубиш і ніхто крім тебе не зможе зняти. Хоча… На струну повішу.

— Ідіть уже, я спати хочу, — пробурмотіла жінка і знову позіхнула.

А потім ще й на прощання помахала, коли вони пішли до виходу. І ілюзорні лампи стали світити ще менш яскраво.

— Так… — сказав Марек, опинившись знову на вулиці. — Тепер я ще й їсти хочу.

Подивився туди-сюди, схопив Арін за руку і впевнено повів до дверей, з-за котрих щойно випурхнула погодувати комарів чергова дівиця з надто глибоким декольте.

І Арін пішла за ним, нічого не питаючи, пірнула слідом в яскраве світло, прокліпалася і з подивом втупилась в дивне приміщення зі столиками, все тими ж дівицями і чоловіками, котрі їли, пили, грали у щось досить азартне і обіймали дівиць. Дехто навіть робив все це одночасно.

— Це що? — спитала обережно.

— Бордель, але тут дуже смачно годують.

— А якщо мене впізнають? — з жахом спитала Арін.

— В масці і костюмі однієї пані, котра цим костюмом ледь не довела до могили половину швачок міста? Та навряд. Та жінка така ж кирпатенька білявка з пухкими губами.

І звично вже посміхнувся. Арін аж захотілося вихопити в котрогось з чоловіків келих з рук і тріснути ним Марека по голові.

— Придурок, — прошепотіла вона, але пішла слідом до столика, не вибігати ж звідси з криками. — Я тебе ненавиджу.