розділ 7

Низький, тягучий, вібруючий звук увірвався в вікно, пробився крізь сон і поселив в животі велику холодну жабу. Жаба відразу закрутилася, бо їй місця не вистачало, а до горла піднялася нудота.

Звук став трішки вищим, потім зірвався на виск і тут же знову впав в вібруючі глибини, в котрих точно жили якісь темні сили.

— Та щоб тобі на голову щось звалилося, — застогнав Несплячий, котрому, ось дивина, дуже хотілося спати. І все через те справжнє зло, котре зараз сидить під деревом і виводить смичком на своєму дивному інструменті цю жахливу мелодія. Може він демонів там визиває? — Щоб тобі твоє майбутнє наснилося і там не було нічого хорошого, — побажав Несплячий, коли звук знову піднявся до виску і ще й там став вібрувати, аж зуби заболіли. — Щоб твоя магія над тобою знущалася.

Довелося вставати, бо не відчепиться. Підходити до вікна, захопивши пакунок, котрий стояв на столі. Видивлятися клятого музиканта, а потім прицілитися і кинути в нього пакунком.

— Щоб тебе пси Вічного Болю покусали! — побажав він, коли зло зупинило смичок і з цікавістю подивилося на пакунок, котрий до нього не долетів.

— Я в тебе вірив!

— Зайди в храм, скажи, що тобі потрібен супровід. Вони пакунок впізнають і розберуться. І залиш мене вже в спокої! Я половину ночі через тебе не спав, не кажучи вже за день!

— Дякую! — зло привітно помахало рукою і пішло до воріт храму.

Несплячий навіть посміхнувся. Бо що може бути приємнішим, ніж перекласти свою проблему на плечі ближнього. Тим більш того, котрий думає, що впіймав вдачу за хвіст і далі буде тільки щастити.

— Лиш би не побилися за цю честь, — пробурчав, повернувшись до ліжка.

Байдуже, хто поведе це лихо в палац. Дарувальників Несплячий не любив всіх і одразу. І жоден з цих бовдурів не замислиться над тим, що можливо не варто пертися до короля і розповідати йому, що богині раптом захотілося чогось королем незапланованого.

— Туди їм і дорога.

***

До Арін прийшли ближче до обіду. Вона вже встигла надивитися на Бірка, котрий близько не підходив, але постійно маячив неподалік з таким сумом на обличчі, мов разом поховав всіх своїх родичів і жоден не залишив йому спадок. До неї він не підходив. Поки не підходив, розуміла Арін, але обов’язково підійде. Сволота.

Встигла вислухати від однієї своєї компаньйонки яка вона незграба, а від іншої про недостатньо вишукані для принцеси манери, поганий смак і недоречні посмішки. Причому друга говорила настільки проникливо, що захотілося заприсягнутись ніколи більше не вдягати сукні, взяти меч і відправитися відвойовувати собі королівство. Арін якраз зранку про таку войовницю читала і в неї все вийшло.

Встигла поспілкуватися зі старшими сестрами, хоча й не дуже зрозуміла, чого вони від неї хотіли. А потім і з молодшими, котрим хотілося дізнатися які перепони бувають в першому випробуванні.

Та вона навіть зголодніти вже встигла. Але тут до неї прийшли.

Постукали так обережно, наче врешті увірували в слова Ідіни про те, що міль збісилася, але ж обов’язки і все таке.

Арін здивовано подивилася на двері, відклала книгу про мореходство, котру якраз почала читати, щоб не думати про обід, тихо хмикнула і вирішила почекати, що буде далі.

Постукали вдруге. Потім втретє. Потім вчетверте. І вп’яте.

— Хм, чому вони не вриваються? — запитала саму себе дівчина.

Вставати і йти відчиняти не хотілося, але стукіт продовжувався.

— Дивно, — сказала Арін і пішла відчиняти, а то ж не відчепляться.

За дверима її очікував сюрприз в вигляді трьох чоловіків. Першим був слуга, блідий, спітнілий, з синьою стрічкою на рукаві, а значить, один з особистих батьківських. Вистукувати принцес з-за дверей для таких слуг зазвичай приниження. Не встигла добігти, не дізнаєшся навіщо його послали сюди і в наслідках будеш винна сама. Добре, що Арін ці особисті зазвичай ігнорували. Не було кому нагадати про неї батькові.

Другим був дарувальник в синій церемоніальній накидці зі срібними лозами на рукавах. Невловимо схожий на Бірка. Можливо тільки вусиками, а можливо і ще чимось. І він був червоний-червоний, наче на сонці перележав. А ще спітнілий і якийсь невпевнено-смиканий. Що для дарувальників велика рідкість, зазвичай вони нахабні.

А третім був Марек. Небритий. Аби як розчесаний. Зате на плечах червоний плащ королівської варти, а руки від зап’ястку до ліктя заховані під мідними браслетами тілоохоронців. Йому б іще сорочку з важкого сукна, нагрудник і жменю амулетів, і ніхто б від справжнього не відрізнив.

— Ага, — сказала Арін борючись з бажанням закрити двері.

— Чудового дня, принцесо! — зависоко і навіть якось злякано викрикнув дарувальник. Перелякався власного крику, затулив рота і оглянувся. — Вітаю, — видихнув тихіше і спробував посміхнутися, вийшло в нього так собі. — Моя богиня у своїй всеблагій доброті розсердилася на перепони і відправила допомогу.

Арін подивилася на нього з неабияким інтересом. Просто сподівалася, що він зараз свої слова розшифрує і пояснить навіщо перепонам допомога. Цікаво ж. Але цей нехороший чоловік  три рази плямкнув ротом, як велика жаба, так і не зміг знайти слів, а тому махнув рукою кудись собі за спину і видавив:

— Ось, допомога.

Марек озирнувся на стіну, на котру дарувальник вказав. Арін теж про всяк випадок подивилася. Але нічого окрім портрета прабабусі там не було, а та жіночка і при житті нікому допомагати не прагнула, так що після смерті навряд забажає цим зайнятися.

— Дуже цікаво, — признала Арін.

— Знайомтеся! — пискнув дарувальник, різко поклонився, ледь не стукнувшись лобом об власні коліна і невпевненим кроком кудись пішов.

Арін перевела погляд на Марека. Бо з прабабусею була колись знайома вже.

Слуга щось пробурмотів собі під ніс і зробив півкроку вперед. Арін аж завмерла і приготувалася слухати ще щось цікаве. Але на цей раз не пощастило. Мабуть слуга був більш звичний до королівського гніву.