розділ 6

Мідні ворота — зло!

Саме це розумів старший Несплячий храму Зореокої, поспішаючи до тих воріт і подумки проклинаючи всіх, кому коли-небудь надумалося, чи ще надумається в них постукати. Бо Несплячому якраз хотілося спати. Сьогодні не одна з тих ночей, коли обов’язково потрібно підтримувати вогонь в Чаші Життя, а бажаючі чогось попросити в богині зазвичай приходять або звечора і чатують до ранку, або вже вдень. А тут на тобі, хтось почекати не може.

— Бам! Бам! Бам! — ритмічно розносилось по храму, та й по вулиці, мабуть. І здавалося, що вітражі дзвенять в такт. Та й стіни здригаються.

— Щоб тебе підкинуло й сплющило, — сердито побажав Несплячий, дійшовши до воріт.

Двері, прорізані в правій створці, він відчинив рвучко, ледь самого себе по носі не вдарив. Визирнув надвір і сахнувся назад.

— Я тебе теж дуже радий бачити, — розплилося в посмішці саме зло. — Як там божественні скарби? Ніхто нічого не програв, вдовицю не задобрили? А то ваші дарувальники такі витівники.

Несплячий зло обізвав нічного гостя, подивився на вулицю, впевнившись, що нікого там нема і ніхто цих соромицьких слів не чує, а потім схопив його за комір і затяг в храм.

— Чого тобі треба? — зашипів не гірше гадюки зі скіпетра Вічного Вчителя.

— Як це чого? — здивувалося саме зло. — А борг хто буде віддавати? А обіцяна допомога твоєї богині? Тим більш, в справі, до котрої вона не могла не прикласти руку. Ось не вірю я в подібні співпадіння.

— Чого! Тобі! Треба?! — повторився Несплячий.

— Червоний плащ і мідні нарукавники потрібні, — по-вовчому оскалився нічний гість.

— Навіщо? — аж розгубився несплячий. Запити в цього дивака завжди були дивні. Ось співпадіння то! Але це якось занадто.

— Мене одна з принцес тілоохоронцем найняла випадково. Тепер треба якось до того тіла добратись. Не буду ж я під її ліжком таємно ночувати.

Несплячий вилупився на цього гостя так, як він і заслуговував. Як на саме зло.

— До тіла добратись? — перепитав.

— Ти про щось не те думаєш. Вона, звичайно, симпатична, але цнотливі дівчатка, тоненькі як тростинки, то давно не моє. Мені б розпусну вдовицю… не знаєш таку випадково? По очах бачу, що знаєш.

— Щоб ти провалився! — щиро побажав Несплячий, розуміючи, що не провалиться. Бо там внизу це ходяче зло теж нікому не потрібне.

— Не можна бути таким нервовим, — похитав головою. — Плащ і мідні нарукавники, — нагадав. — І щоб я з цим добром завтра вранці стояв коло дверей кімнати третьої принцеси.

— Та як я… — з відчаєм зашепотів Несплячий, насправді ні на що не сподіваючись. Ця сволота безжальна що до себе, що до інших.

— Як поясниш? Та просто. Богиня послала дівчині подарунок. Не сподобалося богині, що бідненькій рідня заважала до її храму йти. Розізлилася богиня і мене послала.

Несплячий уважно на нього подивився і раптом подумав : «А най буде!» Хто-хто, а жителі королівського палацу на це зло заслуговують. А там хто знає? Чи він самих набридливих зведе з розуму і змусить дружно стрибнути в найближчу прірву, чи його хтось таки отруїть, чи приріже. Хоча в «приріже» не дуже вірилось. Різали вже і клялися, що помер, навіть дерево, під котрим закопали запам’ятали. А потім добровільно на каторгу пішли, розкаялись в чомусь незрозумілому. А під тим деревом підозріла яма з’явилася.

— Добре, — з деякими сумнівами сказав Несплячий. — Будуть тобі плащ і нарукавники.

— Я знав, що ми порозуміємось, — посміхнулося це чудовисько широко-широко.

Несплячий теж посміхнувся, хоча хотілося побитися головою об мідні ворота, щоб все місто чуло. І чого його знову сюди принесло? Медом намазано, чи що. Тинявся десь три роки, от тинявся б і далі. Бо поява цього дивака завжди пророкує неприємності. Для когось. І хто знає, кому на цей раз не пощастить? Та й його допомога іноді така, що краще б відразу вбив, все менше мучитись.

А хтось його ще й шукає. І називають так мрійливо — Мандрівний музика. Вірять, що якщо вдасться його впіймати на контракт, то він візьме і вирішить всі їх проблеми. Проблеми, котрі вони або самі собі влаштували, або давно б вирішили, якби за це взялися, замість того, щоб мандрівного чарівника шукати. І ті дурні по тридцять раз на день повз нього проходять і не помічають. Бо зовсім не ось це шукають, що стоїть собі коло воріт і посміхається. Їм потрібне щось більш вражаюче на вигляд.

— Сподіваюся, на цей раз ти розплатишся зі своєю долею, — пробурчав Несплячий, подумки плануючи день і намагаючись згадати хто ж ті червоні плащі зараз роздає. В палаці постійно когось на чомусь ловлять, звільніють, назначають, в дальні фортеці відправляють. А ти тут слідкуй за тим жонглюванням посадами.

— Сподівайся, сподівайся, — пробурчало саме зло. — Прийду по обіді, спитаю як в тебе справи.

Після чого розвернувся і пішов собі. Навіть не попрощався.

— Сволота, — обізвав його Несплячий і тут же тричі попросив вибачення у Зореокої. І тому, що не любила вона подібні слова. І тому, що підозрював: їй ось це чомусь подобається. Саме тому він досі живий, як би не намагався померти ні за що.

А в королівському палаці спала собі принцеса Арін. Навіть не роздягнувшись впала на ліжко, обняла подушку і майже миттєво заснула. Вперше в житті проігнорувавши, що це дуже не сподобається компаньйонкам, бо принцеси не повинні спати посеред дня, та ще й в такому вигляді. Снилося їй щось приємне, бо вона посміхалася. І точно не снився вже колишній коханий чоловік, хоча сам він би в це не повірив.

Бірк стояв коло дзеркала, роздивлявся синець на підборідді, котрий незрозуміло як і коли набив, і планував своє подальше життя. В цих планах все ще було весілля з принцесою, котрій точно в придане віддадуть якусь провінцію, нехай навіть найбіднішу і віддалену. Ні, він розумів, що Арін образилася. Та й було за що, якщо чесно. Хоча Бірк не думав, що вона здогадається про підлиту в питво настоянку і зможе якось те побороти. Але вже склалося, як склалося і тепер потрібно грати з тим, що є.