розділ 2

Вони встигли. Дійти. Кудись.

На храм це місце не було схоже. Шматок здичавілого парку на скальному язику, котрий виявився нікому не потрібним, надто важко там щось будувати. А можливо це взагалі шматочок лісу, котрий колись ріс на місці столиці. Його не стали вирубати. Навіть заради безкоштовних дрів. Небагато знайшлося бажаючих переламати собі ноги в тих трішинах. Арін навіть не підозрювала що щось подібне є в столиці. А найдивніше, в одній з тріщин окрім великого, скособоченого дерева виявилася арка складена з темного граніту, щоб зверху була менш помітною, мабуть.

— Це вхід? — обережно спитала дівчина, все ще тримаючись за руку чоловіка, котрий допоміг їй спуститися.

— Так.

— В храм?

— Так.

— І там є дарувальники?

— Навіщо вони тобі? — щиро здивувався Марек. — Боги тебе або чують, або ні, нічиї молодші сини, для котрих то найкраща кар’єра, в цьому ділі не допоможуть. Ну, хіба подушечку принесуть, щоб сидіти було зручно.

Арін тихо фиркнула і пішла слідом за ним під темну арку.

За спиною догорав захід сонця. А попереду затремтів примарний білий вогник. Не червоний, не зелений, не синій. А білий. Незвичний.

— Чий це храм? — запізно спитала дівчина. Яка різниця чий? Вибирати їй нема з чого.

— Мандрівника, — сказав чоловік і посміхнувся. Арін навіть не зрозуміла, побачила вона ту посмішку, чи вгадала. — Зореносного. Того, хто плете дороги. Буває, сплітає такі, що й сама доля не зможе нічого там переінакшити.

— О, — тільки й змогла сказати Арін.

Мандрівник — дивний бог. Одні кажуть, що він брат Долі. Інші, що чоловік. А є ті, хто вважає, що він і є Доля, просто інше її обличчя. Він сплітає дороги для тих, хто хоче йти. Неважливо куди і як. І не бачить тих, хто стоїть на місці.

А іще він бог найманців. Вони його іменем клянуться.

Але, наскільки Арін знала, у Мандрівника не буває храмів. До нього можна звертатися хоч серед поля. І він або почує, або ні. А якщо почує, не факт, що стане допомагати. Він ніколи не допомагає, якщо вважає, що ту перепону людина може подолати самостійно. А буває, допомагає, якщо й не просили.

Арін з підозрою подивилася на свого супутника, але на бога він зовсім не був схожий. Йшов, тримаючи над долонею звичайного світляка, бо того білого вогника попереду було занадто мало, щоб бачити куди ступаєш.

— Не знала, що в Мандрівника є храми.

— Є. Просто в його храмах не приживаються дарувальники і нікому туди за ручку водити людей, котрі хочуть золотом відкупитися від зобов’язань. Але кому треба, можуть навіть по грибній стежці непомітно для себе дійти.

І посміхнувся. Приємно і м’яко.

— Мені треба, — видихнула Арін.

Їй було треба. Бо вона не хоче бути тією, котру боги ніколи не побачать і не почують, хоча люди зі степу вважають подібне за щастя і велику вдачу.

***

Кап!

Кап!

Кап!

Вони дійшли до печери. Гроту. З невеликим озером, в глибинах котрого щось м’яко світилося. Зі склепіння звисали кам’яні бурульки, з кінчиків котрих зривалися краплі і голосно падали в озеро. Між бурульками річками з зірочок, чи світляків, щось світилося білим. І на храм це місце зовсім не було схоже.

— Повинен бути жертовник, — сказала Арін, стримуючи себе, бо дуже хотілося схопитися за руку супутника, а краще взагалі залізти йому на спину і зіщулитися там у спробі заховатися. В цій печері відчувалося щось велике і байдуже.

— Хм? Вважаєш, цьому богу потрібні подарунки? — спитав з посмішкою. — Хоча жертовник є.

Сам схопив її за руку і повів вбік від входу, не наближаючись до води.

І вона побачила його — жертовник. Камінь виростав зі стіни, як язик якогось чудовиська. Якщо придивитися, там навіть морду можна було вгадати. А чоловік підійшов до нього, доторкнувся долонею, потім прижав її до свого лоба і ледь помітно вклонився.

Точно найманець.

Арін видихнула, намагаючись заспокоїтися і теж ступила до жертовника. Торкнулася вона його кінчиками пальців і лише зусиллям волі відразу руку не відсмикнула. Бо камінь був теплий. Не як камінь. На дотик був схожий на шкіру дрібної ящірки, котра встигла погрітися на сонечку.

— Хочеш щось попросити? — спитав Марек.

— Ні, — мотнула головою принцеса і знову ледь втрималася, так хотілося ступити йому за спину і там заховатися.

— Це правильно, — посміхнувся чоловік. Але чому правильно, пояснювати не став. — Йдемо до озера, там є на чому посидіти.

І вона пішла, намагаючись ступати на його сліди і не думати, як досидить в цій печері до ранку. Бо було моторошно. На диво не холодно, але моторошно. В цьому місці була розлита сила. Мабуть божественна. Справжня і чиста. Концентрована. Це був дійсно храм, справжнісінький, ні один з тих, в котрих встигла побувати Арін, не зміг би позмагатися з цією печерою за справжність. І дівчина зовсім не була впевнена, що мала якесь право сюди приходити.

— Все буде добре, — посміхнувся Марек, всадовивши її на камінь, котрий затягнув мох, схожий на дорогоцінний оксамит. А сам залишився стояти, дивлячись на озеро. — До ранку недалеко, — наче пообіцяв.

Арін кивнула. Що потрібно робити в храмах, очікуючи ранку, вона поняття не мала. Про це повинні були розказати дарувальники. Але де їх тут взяти? Так що вона спочатку теж дивилася на озеро. Потім потягнулася до своєї магії і з радістю зрозуміла, що знову відчуває її, хоча поки що дуже поганою Трішки помедитувала. Потім непомітно для самої себе роздивлялася Марека і збентежилась, коли це зрозуміла. Зусиллям волі перевела погляд на озеро.

— Мовчати важко, — нарешті прошепотіла.

— Хіба? — він обернувся і припідняв брову.

— Чому ти вирішив мені допомогти?

— В мене є трішки вільного чату, так що, чому б і ні? — посміхнувся.

Принцеса мимоволі посміхнулася у відповідь.

— А якби не було? — спитала.

— Пройшов би повз, — сказав зі смутком. — Не можна нехтувати обов’язками навіть заради дуже гарної дівчини.